— Так я того,… — зніяковіла Тоня. — Тут машина… недалеко. Колеса зняти треба, а я не вмію.
— Господи! Ви що, хочете, щоб ми допомогли вам колеса вкрасти?
— Чому вкрасти? — образилася Тоня. — Це моя машина. Я хочу вам шини віддати.
На Аліниному обличчі, мабуть, відбилися усі запитання всесвіту, бо Тонині очі раптом перетворилися на вузенькі щілинки, а все її пишне тіло дрібно затряслося.
— Це моя машина, не сумнівайтеся! Просто… — вона перестала трястися, витерла очі долоньками й видихнула: — Хух! Насмішила… Просто вам тут шини потрібніші. Я зараз все одно нікуди не їжджу. Після того, як залишилася одна з цими, — вона поплескала молодшого по голові, — всього пару разів за кермо сідала. Бути тут з вами я не можу, сама розумієш — пацани… Залишити ні з ким. Але я хочу допомогти. Я теж з вами… душею, — рожеві щічки її раптом стали червоними, а обличчя — натхненним.
Аліна, поставила порожню склянку на ящик, який служив то тумбочкою, то стільцем, то, власне, ящиком, і потяглася до жінки. Вони так і сиділи, обнявшись, коли з намету вийшов Антон. Він нічого не сказав — просто стояв і дивився на них.
— То пішли вже, чи що, — мовив, лише коли Аліна, відчувши його присутність, відпустила жінку й озирнулася.
Йому знадобилося небагато часу, щоб зняти шини з коліс. Менш ніж через годину люди, які вже траплялися на вулиці у таку ранню годину, могли спостерігати досить дивну картину: дві абсолютно несхожі жінки, молодий міцний хлопець і два пацана, років шести і десяти, котили перед собою по шині уздовж елегантної чистої вулиці прямо на головну площу столиці України. У деяких ця картина викликала розчулення, у інших нерозуміння. Були й такі, що відверто злилися. Ніхто не знав, що менш ніж через місяць такі картини ні в кого не викликатимуть здивування, а шина стане черговим символом боротьби за звільнення від набридлої жадібної влади, що загрузла в корупції.
Пам’ятав Антон і інший день. Дуже-дуже особливий. Аліна була зосереджена на нарізці ковбаси і сиру для бутербродів. Антон нечутно підкрався до неї ззаду, просунув руки під пахвами і з’єднав на її животі. Відчуття були незвичайні — живіт не був звично плоский. «Ой!» — злякався хлопець на мить, але тут же зрозумів, що помилитися він не міг: запах, шовковистість волосся, одяг — усе улюблене і рідне. Аліна застигла.
— Ммм… Ти…? Ми…? Я…?
— Так.
Антон обережно повернув кохану обличчям до себе:
— Чому ж ти мовчала?
— Не знаю. Страшно було.
— Страшно? — очі Антона стали схожі на знамениті блюдця з блакитною облямівкою. — Чого ж ти боялась, краля моя?
— Я й сама не знаю, — розсміялася раптом Аліна.
— Господи! Благослови! Як же я тебе кохаю!
Він легко підняв її, закружляв. Вона тримала в одній руці ніж, яким нарізала ковбасу, в іншій — залишки тієї самої ковбаси, яку не встигла нарізати…
…Антон, каменем злетів у дійсність, і це його боляче вдарило. Застогнав, закрив обличчя руками — такі важкі були ті спогади. Потім наповзли інші думки, тепер вже зовсім неймовірні, і придавили його всією своєю вагою.
Наступного дня після бою на Грушевського, де загинули п’ятеро хлопців, Аліна з Антоном також постраждали від кийків і прикладів бійців спеціального призначення, але вирвалися і разом з усіма знайшли притулок у Михайлівському монастирі. Потім вони допомагали пораненим і…
ebooksa