Ожеледиця

— Ні, але… — Антон трусонув кучерями. — Вибач, Лавре, щось найшло на мене. Ніяк не можу в себе прийти після смерті Аліни.

— До речі, про це, — тон Лавра знову став спокійний, ніби він і не був такий обурений хвилину тому. — Ти сказав Борейко, що на Майдан збираєшся? Він дозволив тобі поїхати?

— Так, я дзвонив йому. Сказав, що був у Нінель Георгіївни, що вона знає, хто вбив, і що це не я. І сказав, що їду сюди. Він загалом був не проти, лише просив тримати при собі телефон, щоб він міг зі мною зв’язатися, якщо у тому буде потреба.

— Он як? — раптом подала голос Ліка. — Вона знає, хто вбив?

— Так, сказала, що знає.

— А чому ж вона не скаже Борейко, хто це?

— Не знаю. Може, у неї доказів немає. Сказала тільки, що я теж скоро дізнаюся, — Антон опустив очі. — Тільки навіщо мені? Аліну все одно не повернеш…

— Так, Ліко! — розпорядився Лавр. — Ти зараз їдеш додому, а я на кілька днів залишуся тут, з Антоном.

— Здрас-с-стє… — захитала головою Ліка.

— Що? Що таке?

— Що таке? Ти сам тільки що стояв тут і розпинався про патріотизм і не приший кобилі хвіст, а тепер питаєш мене, що таке? — обуренню дівчини не було меж.

— Але ж тут небезпечно… — знітився Лавр.

— Значить, так, Антоне! — вона рішуче підняла голову і подивилася у сумні блакитні «озера». — Веди нас до організаторів — нехай вони нас пристроять кудись!

— Ліко, ти впевнена? А як же робота?

— А що робота? Можливо, вона мені вже й не знадобиться, — дівчина різко розвернулася і пішла у напрямку великого намету, у якому, на її думку, міг знаходитися якийсь штаб.

Хлопці залишилися стояти у заціпенінні.

— Та де ви там? Чому завмерли? Пішли вже!

Невдовзі Лавра і Ліку поселили в одному з «новорічних будиночків». Взагалі ці будиночки призначалися для продажу новорічних сувенірів і смаколиків, але життя розставляє свої крапки над «i», і часом зовсім не там, де нам хотілося б. Ні Ліка, ні Лавр не були готові до такого повороту подій. Одягнені «на вихід», вони відчайдушно мерзли і були схожі на білих ворон в оточенні пропахлих димом, одягнених в пуховики чи тілогрійки, обв’язаних шарфами, хустками і прапорами людей. Але емоції взяли верх, а якщо вже назвався груздем — лізь у кошик.

Новачки заховали свої сумки під ящик і вирушили знайомитися з фронтом робіт. Виявилося, що структура на Майдані не так вже й добре організована. У кожної «сотні» була своя ділянка барикади, яку вони мали охороняти, але там люди діяли на свій страх і ризик. Працював і координаційний центр, який займався прийомом і відправкою людей і вантажів, але ніяким плануванням він не займався. Зсередини Майдан то тут, то там лихоманило диверсіями, тому кожен дивився за кожним, і розслабитися було абсолютно неможливо. Побутові проблеми виводили з себе навіть дуже терплячих: не вистачало посуду, спальних місць… Але найгірше — не вивозилися вчасно туалети, тож без респіратора туди вже ризиковано було заходити. Як варіант, можна було обмотати ніс і рот шарфом, або ж, якщо ти заглянув «у малій справі» і вмів робити це швидко — просто не дихати.

Та незважаючи на недосконалість організації й побутові проблеми, ніхто не скаржився. Усі розуміли, навіщо вони тут, і ніхто не сидів склавши руки. Так що не встигли Лавр і Ліка озирнутися, як були вже залучені до роботи. Тепер їх життя зовсім не нагадувало колишнє, і неприємності, які засмучували їх ще вчора, здавалися просто смішними.