Ожеледиця

— Гаєвський? Ні, не знаю. А як він виглядає?

— А, дебелий, світловолосий? Ангел! Так он же він!

Антон повернув голову у напрямку голосів і побачив Лавра і Ліку, котрі пробиралися до нього.

— Ви що, з глузду з’їхали? Лавр! Куди ти її притягнув? Ти бачиш, що тут робиться?

Мати?

Тимчасом слідчий з особливо важливих справ Олександр Іванович Борейко продовжував шарпати сімейку Шмідт.

— Алло Володимирівно, розкажіть мені ще раз, як ви провели той вечір, коли вбили вашу дочку?

Він ліг би грудьми на обшарпаний, завалений паперами робочий стіл, але йому заважав власний живіт, який упирався в торець. Тож єдине, що Олександр Іванович міг зробити — це, нахилившись, спертися на стіл ліктями.

Жінка, яка сиділа перед ним, хоч і намагалася з усіх сил справити враження убитої горем матері, такою зовсім не виглядала. Велика, рясно намазана тональним кремом і яскраво-рожевою помадою, вона була більше схожа на втомлену стару, яка намагається всім довести, що їй двадцять п’ять. «Мадам Брошкіна» у довгій норковій шубі і монументальній шапці розвалилася на запропонованому стільці і всім своїм виглядом демонструвала презирство.

— Я вам уже говорила, як провела той вечір, — повільно, роблячи паузи після кожного слова, відповіла вона. — Ви що, тупий? Чи у вас погана пам’ять? Але ж ні в першому, ні в другому випадку вам не слід займати цю посаду.

Борейко опустив очі, щоб вони не видали його справжнє ставлення до цієї розфуфиреної мимри. На його думку, єдиною нормальною людиною у цій родині була Аліна. «Біла ворона. Тому вони її і вбили», — не вперше промайнуло в його мозку.

— Я пам’ятаю, що ви мені говорили, Алло Володимирівно, — сказав смиренно. — Тільки тоді ви сказали неправду. А мені хотілося б почути від вас, що насправді сталося між вами і вашою дочкою в той вечір.

— Що-о-о? Ви при своєму розумі? Ви що, хочете позбутися посади? — загриміла стільцем, піднімаючись, «мадам Брошкіна». — Як ви смієте! Ось я…

— Сядьте, Алло Володимирівно. Заспокойтеся і сядьте. Вас звідси не випустять, поки я не підпишу вам пропуск. А я його не підпишу, поки ви мені не розкажете правду. А за посаду свою я не тримаюся. Хоча вам, поки ваш чоловік не став, як мінімум, мером міста, навряд чи вдасться мене моєї посади позбавити. Ви мені збрехали. Я знаю, що ніяку ванну ви тоді не приймали. Ви прийшли додому пізно ввечері і лаялися зі своєю дочкою. А перед моїм приходом наклали на обличчя… — Борейко внутрішньо здригнувся від спогаду про ту зелену жирну гидоту, що блищала на лиці мадам, яка зараз сиділа перед ним. — Це ви вбили свою дочку?

Стілець застогнав від ваги, яка звалилася на нього, захитався, але встояв.

— Де ви були? — продовжував Борейко, так і не дочекавшись відповіді. — Про що ви розмовляли з Ківаловим-молодшим? Що сталося між вами і вашою дочкою?

І знову слідчий не отримав відповіді на свої запитання. Натомість у нього втупилися злі неакуратно підведенні очі.

— Це вам Марина сказала? Сучка маленька!

— Це неважливо, хто сказав, Алло Володимирівно. Я ж вам ще у ніч убивства обіцяв, що знайду вбивцю Аліни. Так що сталося? Ви ходили до Ківалова, так?

Тепер пані закотила очі, рот її скривився у зневажливій посмішці, і вона хмикнула.