Ожеледиця

— Бум, бум, бум, бум… Ба-а-а-а-аххххх! — почула вона. Поруч упав якийсь чоловік. Вона його не знала, навіть не зрозуміла, молодий він був чи старий, блондин чи брюнет. Єдине, що бачила — дірку в його скроні. Тепер вона назавжди запам’ятає цю людину — незнайомця з діркою в скроні.

Уся лавина людей кинулася вглиб Майдану. Люди бігли, глухнучи від шумових гранат і захлинаючись газом і сльозами, які цей газ викликав.

— На, зав’яжи рот і ніс, фіфо, — раптом почула поряд із собою і побачила брудний довгий шарф у простягнутій руці.

— А ви? — дівчина підняла очі. Поряд стояв хлопчина весь у кіптяві. Змогла тільки визначити, що він дуже молодий.

— Бери! — блиснули яскраві блакитні зірочки очей. Він тикнув шарф їй у руки і зник так само швидко, як з’явився. Цього хлопчину Ліка ніколи більше не зустріне, але його вона теж запам’ятає на все життя.

Час і місце втратили значення. Мабуть, збоку досить дивно було бачити, як дівчина у світлій курточці допомагає розбирати бруківку, будувати барикади, наливає і розносить гарячий чай і каву. Час від часу вона краєм ока помічала то Лавра, який носив цеглу й мішки, то Антона на верху барикади. Повз неї стали проносити тіла убитих.

Ближче до вечора Ліка все-таки знайшла Лавра. Він перев’язував пораненого. Подивився на неї, та, певне, не побачив — нічого не сказав. Вона стала допомагати йому — подавала бинти, підтримувала поранені частини тіла. Поруч сиділи Антон і ще шестеро замурзаних, пропахлих газом і димом захисників ідеї незалежної України. Розсівшись, хто як зміг, під якоюсь будкою, вони їли поспіхом приготовану незрозуміло з чого і коли вечерю, коли почули: «Увага! О дев’ятнадцятій годині МВС та СБ України будуть проводитися антитерористичну операцію. Усім пропонуємо покинули місце проведення заходу. Увага!..»

— Що це, Лавре? Це вони нас терористами називають?

— Ну, розумієш, у якійсь мірі… Вірніше, з точки зору нинішнього уряду ми, як би це пом’якше сказати…

— А не треба, Лавре, м’якше, — долучився до розмови Антон. — Той пацюк загрався у президенти. Що, не можна піти по-хорошому? Накрався, сина свого мільярдером зробив — то й пішов би, і все б при ньому залишилося.

— Та він чи не він — яка різниця? — вибухнула Ліка. — Усі вони одним миром мазані! Ти думаєш, що прийде інший, хороший, чесний президент і не буде красти?

— Якщо так міркувати, то так і будемо в лайні жити, — пролунав спокійний, втомлений голос, і Ліка побачила сині, ні, волошкові очі, що дивилися на неї з нескінченною добротою. Вони були оточені промінчиками зморшок, які стали ще помітнішими через те, що в них засіла і ніяк не бажала вимиватися кіптява.

— Ти, красуне, не сиди на холодному. Тобі ще козаків народжувати. От відвоюємо неньку, побудуємо у своїй державі, що самі хочемо, а не те, що нам Москва нав’язує, тоді побачиш! Ти права, звичайно — поки що у владі брехливі крадії. Тому й піднявся народ. Ось тобі, дитино, молитовничок, — промінчиків-зморшок стало ще більше, і чоловік простягнув Ліці маленьку книжечку з пресвятою Богородицею на обкладинці, — помолися за прозріння і процвітання України. Я життя бачив, знаю, що кажу. Нам тут ще довго зимувати, — чоловік піднявся і повільно, накульгуючи, пішов геть.

Ліка прислухалася. Міцний, добре скроєний хлопець Саньок розповідав:

— Ми вже, було, потіснили беркутівців, але силовики почали стріляти з бойової зброї. Я не відразу зрозумів — тільки коли біля мене хлопець впав… Його забрали, але я бачив, що його відразу вбило. Ось тоді ми злякалися й відступили. Відійшли назад на Грушевського.

— На Кріпосному теж бійня була, — підтримав розповідь Санька худий, але жилавий Богдан. — Там людей навіть не заарештовували — добивали на місці, якщо вони лежали на землі. Я дивом звідти вирвався. Думаю, чоловік тридцять там залишилося.

— Кловський узвіз перекрили, і ми не вибралися б звідти, якби не Турок, — ділився пережитим Юрко, мимоволі вихваляючись красивим татуюванням через величезну дірку в рукаві куртки. Він не соромився сліз, які котилися із запалених очей чи то від сльозогінного газу, чи від скорботи за вбитим другом. — Це товариш мій. Ми в одному дворі росли, і в Афгані були разом. Я нічого зробити не міг. Він закричав: «Виводь! Веди людей!» Я повів. А коли озирнувся, побачив, що його троє беркутівців схопили. Спочатку били, а потім ніж у нього знайшли, відібрали і його ж ножем… В Афгані чужий ворог був, а тут свої! Як вони можуть? Своїх? Зовсім розуму не залишилося! Як Оксані сказати? Двоє дітей залишилось…

— Ходить легенда, що контрнаступ почався з пострілу дробовика, — вступив у розмову Ярослав — професорського виду високий чоловік років шістдесяти. Він кутався у рвану ковдру, бо одяг його був зовсім мокрий і сох над саморобною грубкою, зробленою з металевої бочки. — Спочатку вони на нас не йшли — лише кидали гранати. Потім водою поливали. Хтось керував нами, я навіть не знаю, хто. Кричали: «Лівий бік!» — і туди залпами летіло каміння. Ці виродки чомусь весь час перлися зліва — мабуть, стояло завдання до Будинку профспілок прорватися. З боку консерваторії атакували менше. Такий бій тривав кілька годин, а потім… почалася атака. Такі-от вони герої — з бойовою зброєю проти людей з палицями і камінчиками! Але у нас теж дещо було: мисливські рушниці, та й львів’яни дещо привезли — вони захопили десь склади зі зброєю. Тож ми теж по них стріляти почали, і вони стали тікати. Наші хлопці за інерцією за ними — а там снайпери…

Приблизно опівночі на Майдан прорвалася група беркутівців, чоловік тридцять. «Впере-е-е-д!» — закричав хтось і рвонув їм назустріч. Ліка впізнала голос Антона. Люди кинулися за ним. Силовиків притисли до барикади на Хрещатику і стали кидати у них все, що під руку потрапляло. Вони відступили, залишивши трьох своїх, яких горді майданівці взяли у полон.

Лавр більше не намагався відтягнути Антона від найгарячіших точок Майдану, куди той безперервно ліз. Зрозумів, що марно — Антон вирішив подорожче продати своє життя.