— О сеньйоре! Ви дозволите мені тим часом доглядати його? Por amor dios! Можна мені зайти й побути коло нього? Я його друг, un amigo muy afficionado.[69]
— Гаразд, нічого поганого я в цьому не бачу. Кажуть, жінки добрі доглядальниці, хоч сам я не мав нагоди в цьому впевнитись, відколи поховав свою стару ген на Міссісіпі. Як хочете побути при хлопчині — ласкаво просимо, коли ви йому друг. Посидьте біля нього, поки ми вернемось, та глядіть, щоб він не впав з ліжка й не поздирав із себе пов"язки, якими я його обмотав.
— Повірте мені, сеньйоре, я догляну його якнайкраще. Але скажіть, що з ним сталося? На нього напали індіанці? їх же начебто поблизу немає. Чи він з кимось посварився?
— Про це, сеньйорито, я знаю не більше за вас. На нього напали койоти, але ж коліно йому розбили не вони. Я знайшов його вчора при заході сонця ген у хащі. Коли я на нього натрапив, він стояв по пояс у річечці, що там протікає, і на нього от-от мав стрибнути плямистий звір, якого ви тут називаєте тигром. Ну, то з цієї халепи я його вирятував, а от що було з ним раніше, це для мене загадка. Хлопчина втратив тяму і нічого розповісти не може. Доведеться чекати, поки він оклигає.
— А ви певні, сеньйоре, що нічого небезпечного в нього немає? Його рани не дуже тяжкі?
— Небезпечного? Анічогісінько. Тільки гарячка, яка скоро мине. А рани — то просто подряпини. Хай тільки він прийде до тями, а там одразу й на ноги зіпнеться. За тиждень він вам буде здоровий, як молодий олень.
— О, я піклуватимусь про нього як тільки зможу!
— Ви зробите добре діло… одначе… одначе…
Зеб завагався, так ніби щось раптом спало йому на думку. Він мовчки замислився і міркував собі так:
«Це ж бо та сама сеньйорита, що присилала йому ласощі, коли він лежав поранений у тому бісовому заїзді. І що вона закохана в хлопчину — така ж ясна річ, як небо над Міссісіпі. Закохана по самі вуха. Так само, як і ота друга. Але не менш ясна річ, що він марить тією, а не цією. І коли вона почув, що він весь час говорить до тієї, як ото цілу ніч, це вразить її в самісіньке серце. Бідолашна, мені таки жаль її. Вона має добру душу. Але ж наш ірландець не може одружитися з ними обома, а він — я ж бо знаю — прикипів до тієї американки. Отож не до ладу якось виходить. Мабуть, треба відрадити цій сеньйориті сидіти коло нього, бодай доти, доки він перестане марити тією Луїзою».
— Одначе, міс, — повів далі старий мисливець, звертаючись до мексиканки, яка весь час, поки він міркував, нетерпляче дожидала, що він скаже, — чи не краще б вам тепер вернутися додому, а сюди приїхати вже тоді, як він одужає? Він вас усе одно не впізнав, я вам казав, отож лишатися тут вам зовсім ні до чого, бо померти він і без вас не помре.
— Ну й нехай не впізнає. Я однаково доглядатиму його. Може, йому буде чогось треба, то я про все подбаю.
— Коли вже ви так хочете, то залишайтеся, — поступливо сказав Зеб, неначе якась нова думка спонукала його погодитись. — Я не проти. Але не зважайте на його маячню. Може, ви почуєте від нього дивні речі — про якесь там убивство абощо. Люди в гарячці завжди марять. То ви не лякайтеся. А може, він згадуватиме й якусь жінку, що чогось запала йому в голову.
— Жінку?
— Атож. Ви почуєте, як він вигукуватиме її ім"я.
- її ім"я!.. Сеньйоре, скажіть, яке ім"я?
— Та, мабуть, то ім"я його сестри. Авжеж, певно що сестри.
— Ой, містере Стампе! Коли ви це про панича Моріса говорите…
— Ану цить, бісів дурню! Яке тобі діло, про кого я говорю? Ти в цих речах нічого не тямиш. Ходім зі мною, — сказав Зеб, рушаючи, й зробив ірландцеві знак іти слідом. — Пройдемося трохи разом. Коли я йшов берегом, то вбив гримучку й покинув її там. От ти й забереш її сюди, поки якась звірина не потягла. А то хтозна, чи трапиться мені сьогодні ще один індик.
— Гримучку? Це ви про гримучу змію?
ebooksa