Ісідора вдаряє коня острогами й чимдуж поганяє його виярком угору.
Виїхавши на рівнину, вона не спиняється, не дає коневі навіть одсапатись, а мчить шаленим чвалом немовби й не знати куди. Вона не спонукав коня словом, ані поводами, і тільки гострі остроги женуть його вперед. Полишений на самого себе, кінь мчить тією самою дорогою, якою прискакав сюди. Ця дорога веде на Леону. Та чи туди треба його вершниці?
А вершниця начебто й сама того не знає. Похиливши голову, заглиблена в свої думки, вона скам"яніло сидить у сідлі й не помічає нічого навколо, навіть того, яким шаленим чвалом скаче її кінь. Не помічає й вершників, що з"явилися неподалік, аж поки її задуми не порушує форкання власного коня, що раптом рвучко спиняється.
Аж тоді вона бачить серед прерії кінний загін.
Індіанці? Ні, білі — судячи не так з кольору шкіри, як з кінської збруї і з того, як вони сидять у сідлах. Про це свідчать і їхні бороди, хоч кольору облич зовсім не видно під густим шаром куряви, яку збивають на висушеній рівнині копита коней.
— Техасці, — тихо мовить Ісідора, тепер уже певна цього. — Мабуть, це рейнджери,[70] шукають команчів. Але ж індіанців тут бути не може. У селищі казали, що вони тепер десь ген по той бік.
Хоч молода мексиканка й не має особливих причин стерегтися техасців, проте й зустрічатися з ними не прагне. Їй до них байдуже, й іншим разом вона б не обминала їх, але сьогодні, прибита горем, не хоче, щоб її про щось розпитували й розглядали цікавими очима.
Ще можна уникнути зустрічі. Вона стоїть за кущами, і вершники, здається, її не помічають. Досить повернути назад у чагарник, і вони проїдуть Далі, так і не побачивши її.
Ісідора вже береться за поводи, коли її кінь, гучно заіржавши, перешкоджає цьому намірові. Йому відповідають іржанням зо два десятки інших коней, і техасці помічають і його, і вершницю.
Але й тепер вона, як захоче, ще може поскакати геть. За нею, звісно, поженуться, проте хтозна, чи доженуть, а надто в заростях, на кручених стежках, так добре їй знайомих.
Ісідора вже повертає свого коня, та майже тієї-таки миті знов напинає поводи й стає лицем до вершників, які тепер чимдуж поганяють до неї.
Цю раптову переміну наміру пояснюють слова, що їх вона тихо мовить сама до себе.
— Рейнджери? Ні, вони надто добре вдягнеш як на тих голодранців. Мабуть, це загін, про який я чула в селищі. Той, що поїхав на пошуки на чолі з батьком… Атож, це таки вони. Ось і нагода помститися, вона сама знайшла мене. Виходить, така Божа воля!
І, замість зникнути в заростях, мексиканка виїжджає на відкриту рівнину й рішуче жене коня назустріч вершникам, які вже зовсім близько. Потім напинав поводи й з потайною недоброю думкою жде, поки вони під"їдуть.
Ще мить — і вершники оточують її тісним кільцем.
Їх десь із сто, озброєних хто чим, строкато вдягнених, і скидаються вони один на одного тільки тим, що всі з ніг до голови вкриті рудою пилюкою, та ще суворим виразом облич, хіба лише трохи пом"якшеним неприхованою цікавістю.
Хоч, опинившись у такому оточенні, не диво злякатися, особливо жінці, проте Ісідора не виявляє ніякого страху. Вона й справді анітрохи не боїться цих людей, що так безцеремонно оточили її. Декого з них вона знав з лиця, але літнього чоловіка, що, як видно, очолює їх і оце збирається розпитувати її, ніколи досі не бачила.
А втім, вона вже здогадується, хто він. Чуття підказує їй, що це батько того вбитого, а також і дівчини, яку вона б хотіла бачити мертву і, певна річ, вкриту ганьбою.
Яка щаслива нагода!
— Ви говорите по-французькому, мадемуазель? — запитує Вудлі Пойндекстер цією ж таки мовою, вважаючи, що так вона краще зрозуміє його.
ebooksa