— А де ж це він тепер? Чогось я ніде його сьогодні не бачу. Кінь його в стайні, то поїхати він нікуди не міг.
— Та ні, поїхав, мас" Стампе, оце ж допіру й поїхав. Він тепер увесь час десь їздить і довго не буває вдома.
— Верхи?
— Та звісно ж. Тільки на сірому. Го-го, він тепер на рудому не їздить. Від самої тої ночі, що я казав. Може, думає, що як рудому тоді так перепало, то нехай добре відпочине.
— Слухай, Плутоне, — сказав Зеб, якусь хвилю постоявши мовчки й видимо заглибившись у якісь міркування. — Я оце подумав, що буде й справді краще, як моя стара худобина пожує ще трохи кукурудзи. Їй сьогодні ще скакати та скакати, то щоб вона мені не пристала в дорозі. Недарма ж бо кажуть: скорий поспіх — людям посміх. Отож не буду її підганяти, хай собі наїдається. А тим часом і я міг би трохи підживитися. То, може, збігаєш до кухні та подивишся, чи нема там чогось такого, щоб кинути на зуб. Якогось шматка холодного м"яса й кукурудзяного коржа — ото й буде досить. Твоя молода хазяйка сама хотіла мене пригостити, але я поспішав і через те відмовився. А оце тепер, поки дожидаю свою худобину, можу й собі обгризти якусь кісточку, аби згаяти час.
— Та певне ж, мас" Стампе. Я миттю принесу.
З цими словами чорношкірий кучер гайнув через подвір"я, полишивши Зеба на самого себе.
Тільки-но Плутон вийшов із стайні, з обличчя старого мисливця вмить збіг недбалий вираз, з яким він закінчив попередню розмову. Виявилося, що то була вдавана недбалість, і тепер Зебове обличчя стало поважне й заклопотане.
Широко ступаючи, він подався вимощеним кам"яними плитами проходом між стійлами в кінець стайні, де стояв рудий огир.
Кінь сполохано сахнувся і, весь тремтячи, притиснувся до стіни. Як видно, його налякав рішучий вигляд мисливця, що підійшов до нього.
— Стій тихо, дурню! — буркнув Зеб. — Т о б і я нічого поганого не зроблю, хоч, я бачу, норов у тебе чи не такий же лихий, як і в твого хазяїна. Стій тихо, кажу тобі, і дай мені глянути на твої підкови.
Отак примовляючи, він нахилився і спробував підняти передню ногу рудого. Але марно. Кінь раптом шарп- нувся, зафоркав і почав бити копитами по кам"яній підлозі, так наче боявся якогось підступу.
— Хай тобі чорт, клята худобино! — сердито вигукнув Зеб. — Чого тобі не стоїться? Хто тобі що робить?.. Ну ж бо, голубе, постій тихо, — провадив він уже лагідним тоном. — Я хочу тільки подивитись, як ти підкований.
Він знов узявся за копито, але кінь так само вперто не давався.
— Гм, оцього я ніяк не сподівавсь, — пробурмотів Зеб і озирнувся довкола, немов шукаючи якоїсь ради. — Що ж його робити? Взяти в поміч негра ніяк не можна, йому й бачити нічого не слід. Але як я не покваплюся, він таки застукає мене за цим ділом… От же бісів коняка! Як мені вкоськати його?
Якусь хвилю старий мисливець стояв мовчки, з похмурим і роздратованим обличчям, намагаючись щось придумати.
— Чорт його бери, цього поганця! — знов вигукнув він. — Так би й убив його на місці!.. Ага, здається, таки придумав! Якби тільки негр не наспів. Дай Боже, щоб та дівуля його трохи затримала… Ну, ну! Ось я тебе зараз угамую, а ні — то придушу. З оцією штукою на шиї ти мені не будеш такий жвавий.
Кажучи це, він зняв із свого сідла ласо й накинув зашморг на шию рудому огиреві, а тоді щосили напнув мотузку.
У першу мить кінь люто зафоркав і почав метатися в стійлі. Та коли зашморг здушив йому горлянку, його форкання змінилося здавленим хрипом, що насилу виривався з ніздрів, і він злякано принишк.
Тепер Зеб не боявся підступитись до нього і, надійно закріпивши мотузку, почав піднімати одне по одному його копита й швидко, але уважно роздивлятися підкови. Він примічав їх форму й розмір, скільки на кожній цвяхів і яка між ними відстань, — одне слово, всі ті прикмети, що згодом могли б допомогти йому впізнати слід цього коня.
ebooksa