Вершник без голови

22
18
20
22
24
26
28
30

— Святий Патріку! Це ж просто ганьба! — обурювався вірний слуга. — Та й яка ганьба — запхати джентльмена в таку діру, не більшу за стійло. Такого джентльмена, як ви, паничу Морісе!.. А їжа й питво! Ой! Та перше-ліпше годоване ірландське порося відвернуло б носа від такого! А знаєте, що патякав там унизу той старий Доффер?

— Мій любий Феліме, я не знаю і знати не хочу, що там каже внизу містер Обердоффер, та коли ти не хочеш, щоб він почув, що кажеш тут нагорі ти, то притиш трохи свій голос. Не забувай, мій друже, що перегородки тут зовсім благенькі — дощечки й тиньк.

— Диявол їх бери, ті перегородки, хай вони згорять! Коли вам байдуже до того, що про вас кажуть, то мені так само байдуже, що мене почують, чхати я на це хотів. Однаково той бісів німчисько геть занедбав нас, гірше вже не буде. А все ж, паничу Морісе, я мушу вам це викласти, щоб ви таки знали.

— Гаразд, викладай. Що ж він там такого каже?

— А ось що. Я сам чув, як він казав одному зі своїх приятелів, що змусить вас заплатити не лише за кімнату, харч і прання, а й за розбиті пляшки, посуд, дзеркала — геть за все, що там побили й потрощили того вечора.

— За все — мене?

— Атож, вас, паничу Морісе. А з того янкі не візьме й пенса. Отака підлота, тільки клятий німчисько й міг таке вигадати. Коли вже хтось має платити, нехай платить той, хто винен, а не ви, нащадок Джеральдів з Баллібаллаха! Сто болячок йому на голову, тому бісовому Дофферу!

— А він не пояснив, чому платити маю тільки я, ти не чув?

— Чув, паничу, аякже. Знов-таки чорна підлота. Він каже, ви в нього мов та синиця в жмені, і він вас не випустить, поки не заплатите по рахунку.

— Щодо цього він трохи помиляється. Мабуть, доведеться йому піти зі своїм рахунком і до журавля в небі. Я згоден заплатити за половину збитків, не більше. Можеш так йому й сказати при нагоді. А як по правді, Феліме, то я не знаю, де взяти грошей і на те. Певно, там багато чого перебито. Пригадую, щось дуже бряжчало — чи то дзеркало розбилося, чи годинник, чи ще там щось.

— Велике дзеркало, паничу, і якась кришталева цяцька на годиннику. Кажуть, вона коштує двісті доларів. Та я не вірю. Мабуть, і половини не потягне.

— Навіть коли так, це для мене неабищо, а надто тепер, у цій скруті. Боюся, Феліме, доведеться тобі поїхати на Аламо й привезти дещо з наших реліквій. Щоб виплутатись із цієї халепи, я змушений буду продати свої остроги, срібний келих, а може, й рушницю.

— Та що ви, паничу! Як же ми будемо жити без рушниці?

— Якось проживемо, друже. Мабуть, їстимемо конину. Ласо нас прогодує.

— Та, їй-Богу, це не буде гірше за харчі старого Доффера. У мене після них щораз кольки в животі.

На цьому розмова урвалася: хтось раптом, не постукавши, відчинив двері. На порозі з"явилась досить брудна прислуга — важко було визначити з вигляду, чи то чоловік, чи жінка, — з плетеним кошиком у довгій жилавій руці.

— Що це таке, Гертрудо? — спитав Фелім — він, як видно, вже знав служницю.

— Джентльмен приніс.

— Який джентльмен, Гертрудо?

— Не знаю, майн гер, незнайомий джентльмен.