— Але ж, капітане Колхауне, — не вгавав Генкок, — ваш суперник не має ножа. Якщо ви не боїтесь зітнутися з ним на рівних, то повинні віддати свій.
— Певно, що повинен! — почулися голоси. — Повинен, а то ж як?
— Ну ж бо, містере Колхауне, — заспокійливо мовив майор. — Шість пострілів — цілком досить для будь-якої розсудливої людини, і холодна зброя вам ні до чого. Ви ще й не вистріляєте всіх набоїв, як один з вас…
— К бісу ніж! — перебив його Колхаун, розстібаючи сюртук. Діставши ніж, він пожбурив його в найдальший куток бару, а тоді хвалькувато, щоб залякати супротивника, додав: — Для такого розцяцькованого птаха він мені не знадобиться. Я покладу його з першого пострілу.
— Почекаймо, поки дійде до діла, отоді й поговоримо. Лякайте своїми гучними словами птахів, містере Колхауне, а мене вам не злякати!.. Покваптеся, панове! Мені вже не терпиться покласти край цим нахабним погрозам!
— Собака! — не тямлячи себе, просичав «благородний південець». — Мерзенний ірландський собака! Зараз ти в мене завиєш і поповзеш у свою будку! Я тобі…
— Як вам не сором, капітане Колхауне! — перебив його майор, якого підтримали й інші. — Ваші слова непристойні й недоречні в порядному товаристві. Потерпіть ще хвилину, а тоді говоріть що вам заманеться… А тепер, панове, — провадив він, звертаючись до присутніх, — лишилося тільки одне: подбати про те, щоб вони не почали стріляти, доки ми всі не вийдемо звідси.
Одразу ж постало питання: як це зробити? За такої напруженої ситуації навряд чи досить було простої обіцянки. Супротивники — принаймні один з них — могли й не дотримати її і спустити курки раніше.
— Треба дати їм якийсь сигнал, — знов заговорив майор, — і щоб жоден з них до сигналу не стріляв. Чи може хтось сказати, що б могло бути сигналом?
— Дозвольте мені, — озвався розважливий капітан Слоумен, виступаючи наперед. — Нехай вони обидва вийдуть разом з нами. Як ви знаєте, в кожному кінці цього приміщення є двері, зовсім однакові. Потім один зайде в одні двері, а другий — у другі, і тоді нехай стріляють, але не раніше, ніж переступлять поріг.
— Чудово! Саме те, що треба! — озвалося кілька
ГОЛОСІВ:
— Але який буде сигнал? — спитав майор. — Постіл?
— Ні. Готельний дзвін.
— Краще й не придумаєш, так усе буде по справедливості, — підсумував майор і рушив до дверей.
— Майн готт,[43] майоре! — зойкнув власник готелю, вибігаючи з-за прилавка, де стояв досі, заціпенілий зі страху. — Майн готт! Невже панове стріляти в моєму барі? Ах! Вони ж бити всі мої пляшки, мої чудові дзеркаля, мій криштальовий годинник, що коштувати сто… двісті доляр! Вони розільяти мої чудові вина! Ах! Майоре, це розор"яти мене. Майн готт, цілком розор"яти!
— Не тривожтеся, Обердоффере, — сказав майор, спиняючись. — Я певен, що всі збитки вам буде відшкодовано. Та хай там як, а зараз вам треба десь перебути, поки мине небезпека. Якщо ви залишитесь у своєму барі, вас дуже просто може продірявити сліпа куля, а це куди гірше, ніж розілляти ваші вина.
З цими словами майор залишив наполоханого німця і швидко вийшов надвір, де вже були обидва супротивники, що вийшли різними дверима перед тим.
Обердоффер не довго стояв на посипаній піском підлозі свого бару. Майже в ту мить, як майор зник за надвірними дверима, німець зачинив за собою внутрішні, і порожній бар, з його яскравими лампами, барвистими пляшками й дорогими дзеркалами, поринув у тишу, серед якої чути було тільки цокання кришталевого годинника.