— Джентльмен? Хто б то міг бути? Ану поглянь, що там, Феліме.
Фелім відкрив кошик і подав "господареві. Кошик був чималий і важкенький. Там стояло кілька пляшок, — як видно, з вином та іншими напоями, — а між ними видніли всілякі ласощі: й солодощі, й інші делікатеси, вироби кондитера і кухаря. В кошику не видно було ні листа, ні записки, але, судячи з того, як гарно й ретельно все було спаковано, його приготували жіночі руки.
Моріс перебрав і роздивився все, що там було, — як гадав Фелім, щоб визначити його вартість. Насправді мустангер найменше думав про те — він шукав записку.
Та записки не було, взагалі ні клаптика паперу, навіть візитної картки.
Щедрий вміст кошика — все воно нагодилося дуже до речі — свідчив про те, що його прислала людина заможна. Але хто б то міг бути?
Моріс думав про невідомого благодійника, і в його уяві несамохіть поставав Прекрасний образ. Невже то був дарунок від Луїзи Пойндекстер? Хоч таке й здавалося малоймовірним, проте він ладен був повірити, і серце його солодко завмирало.
Та чим далі він думав, тим виразніше розумів, яке неймовірне те його втішне припущення, надія танула, і від неї лишалася тільки слабка, примарна тінь.
— «Джентльмен приніс», — мовив Фелім, чи то сам до себе, чи до господаря. — Вона сказала — джентльмен. Як на мене, то дуже щедрий джентльмен. А от хто він? Як по-вашому, паничу?
— І гадки не маю. Хіба що хтось з офіцерів форту. А втім, навряд чи хто з них міг подбати про мене в такий спосіб.
— Ваша правда. То не вони. Ніякий не офіцер, і ніякий не джентльмен пакував цей кошик.
— Чому ти так думаєш?
— Чому я так думаю? Ой, паничу, ви ще питаєте! Хіба не видно, які ніжні пальчики це робили? Погляньте лишень, як гарненько все позагортано. Чоловік так ніколи не зможе. Ні, це зробила жінка, і я ладен присягтися, що справжня дама.
— Дурниці, Феліме! Я не знаю жодної дами, що могла б виявити до мене таку увагу.
— От що вже неправда, то неправда! Зате я знаю. Та й чи не була б то чорна невдячність, якби вона не подбала про вас, після всього, що ви для неї зробили? Чи ж не ви врятували їй життя?
— Про кого ти говориш, Феліме?
— Ой, не прикидайтеся, паничу! Ви ж добре знаєте, що я кажу про ту кралю, яка приїздила до нашої хатини на плямистій кобилці. І ви ж таки їй ту кобилку подарували й не взяли за неї ані цента. Та коли не вона прислала цей кошик, то Фелім О"Нійл найбільший дурень з усіх, що народилися в Баллібалласі!.. Бий мене сила Божа, паничу, згадав я оце наш рідний край і подумав: а що сказала б ваша голубоока любка, коли б дізналася, в якій ви тут небезпеці?
— Де та небезпека! Усе вже минулося. Лікар каже, що за тиждень я зможу виходити. Отож хай тебе це не турбує.
— Та ні, паничу, я ж не про те, ви й самі знаєте. Здається мені, у вас інша рана — не від свинцевої кулі, а від прекрасних очей. А може, ще хтось має таку саму рану, тим-то й прислав вам оце все.
— Ти кругом помиляєшся, Феліме. Певно, цей кошик принесли з форту. Та хоч би хто його прислав, нам нема чого з ним церемонитись. Ану берімося, покуштуймо, що там є!
Хоч з якою видимою втіхою ласував поранений присланими наїдками та напоями, проте ще більше тішили його власні думки, мрійні здогади щодо людини, якій він мав дякувати за той чудовий дарунок.
ebooksa