Куди він поїхав?
Це риторичне запитання було точнісінько те саме, що й напередодні. І відповідь на нього була та сама.
Куди ж, як не на побачення з доньєю Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос!
Чи був у цьому хоч якийсь сумнів?
А коли й був, то він мав скоро розвіятись. Не минуло й двадцяти хвилин, як на тій самій дорозі з"явилася плямиста, як леопард, лошиця з вершницею в сідлі й поскакала в тому самому напрямі.
Ревниве серце креолки не витримало. Ніяка правда не завдала б їй більших страждань, ніж підозра, що краяла її серце. І вона вирішила пересвідчитись у всьому сама, нехай би навіть це вбило в ній останній кволий промінець надії.
Вона заглибилась у зарості, де хвилин за двадцять перед тим зник мустангер. На дорогу падали тремтливі тіні акацій. Луїза нечутно їхала по м"якому дернику понад узбіччям дороги, щоб кінь не зачепив копитом і камінця. Довге пірчасте листя акацій звисало майже їй до очей, переплутуючись із перами на її капелюшку. Вона сиділа в сідлі пригнувшись, так наче боялася, щоб її не помітили, і пильно дивилася вперед.
Невдовзі вона виїхала на гребінь пагорба, з якого відкривався дальший краєвид. Там вона побачила великий будинок, оточений деревами. То була гасієнда дона Сільвіо Мартінеса, дядька доньї Ісідори. Луїза знала вже й це.
На рівнині внизу видно було й інші будинки, але тільки до того будинку й дороги до нього прикипів насторожений і допитливий погляд молодої креолки.
Деякий час вона стояла, отак спостерігаючи, але марно: нікого не видно було ні в будинку, ні коло нього. Та й на приватній дорозі, що вела до садиби, так само як і на загальному путівці, теж не було ані душі. На пасовищі бродило кілька коней, але всі без сідел і вершників.
Може, донья Ісідора виїхала до Моріса на побачення? Чи, може, він зайшов у дім?
Де вони тепер — у гаю чи в будинку? Якщо в гаю, то чи знає про це дон Сільвіо? А якщо в будинку, то чи він удома, чи схвалює цю зустріч?
Ось які запитання мучили молоду креолку, коли вона раптом почула кінське іржання, а потім і цокіт копит на кам"янистій дорозі.
Дівчина подивилася вниз і побачила мустангера, що піднімався крутим схилом пагорба просто до неї. Вона могла б помітити його й раніше, якби вся її увага не була прикута до гасієнди.
Він їхав сам, як і тоді, коли поминав Каса-дель-Корво. Ніщо не говорило про те, що він недавно був у чиємусь товаристві, а надто в товаристві коханої жінки.
Уникнути зустрічі з ним Луїза не могла: було запізно. Плямиста лошиця вже відповіла на вітання свого давнього знайомого. Отож і вершниця мусила лишитися на місці, чекаючи, поки мустангер під"їде до неї.
— Доброго ранку, міс Пойндекстер, — мовив він, бо і в прерії не заведено, щоб дама віталася перша. — Ви сама?
— Сама, сер. А чом би й ні?
— Кругом же зарості… А втім, я згадав, ви ж казали мені, що любите їздити верхи на самоті.
— Здається, ви теж це любите, містере Джеральде. Чи, може, ви не завжди їздите на самоті? Я не помиляюся?
ebooksa