— А коли так… — Моріс під"їхав майже впритул і, нахилившись до неї, прошепотів їй на вухо так палко, що аж дивно було чути від нього, завжди такого стриманого: — А коли так, то я віддав би половину свого життя за те, щоб побачити вас у руках Дикого Кота і його п"яних одноплемінців, а другу половину — за те, щоб вирятувати вас із небезпеки!
— Ви правду кажете, Морісе Джеральде? Не жартуйте зі мною, я не дитина. Скажіть щиро! Це правда?
— Так, правда! Клянуся небом! Найсолодшою миттю в моєму житті була та, коли під
час верхової прогулянки одна чарівна жінка нахилилася до мене в сідлі й поцілувала мене.
Найніжнішим поцілунком, що його звідав Моріс Джеральд, був поцілунок Луїзи Пойндекстер, коли вона, звівшись у стременах і поклавши руку йому на плече, палко вигукнула:
— Хай буде що буде! Я кохаю тебе!.. Я кохаю тебе!
ЗАБОРОНЕНА ВТІХА
Відтоді як у Техасі з"явилися перші англосаксонські поселенці, а можна сказати, й на сто років раніше — від часів колонізації цього краю нащадками конкістадорів, — найбільшим клопотом були стосунки з індіанцями.
Незалежно від того, чи були ці законні господарі країни в стані відкритої війни з поселенцями, чи йшли на тимчасове замирення, вони завжди лишалися незмінною темою розмов. Коли точилася війна, говорили про постійну небезпеку нападу індіанців; коли випадало замирення — про те, який час воно може тривати, чи надовго червоношкірі закопали свої томагавки.[46]
І тоді, як Техас належав до Мексики, і після того, як його завоювали американці, не було нагальнішої теми розмов ні за сніданком, ні за обідом, ні за вечерею. В багатих гасієндах плантаторів і в убогих мисливських хатинах слова «ведмідь», «ягуар», «вепр» звучали рідше й викликали не такий острах, як слово «індіанець». Індіанцями в Техасі лякали дітей, — як ото в нас їх лякають домовиками, — і вони довго не могли заснути на своїх набитих мохом матрациках, так само як і їхні батьки.
Незважаючи на міцні мури, що робили гасієнду схожою більше на фортецю, ніж на мирну оселю, мешканців Каса-дель-Корво також не обминуло те тривожне відчуття постійної загрози, спільне для всіх, хто жив при кордоні. Доти вони мало знали про індіанців, та й то лише зі слів інших, але поступово, день по дню, все краще розуміли, що то за небезпека не дав спокійно спати навколишнім поселенцям.
Вони почали вірити, що все те — не пустий страх, а коли хтось із них ще сумнівався, то лист від майора, коменданта форту, отриманий тижнів за два після сніданку в прерії, мав остаточно розвіяти всі їхні сумніви.
Листа привіз рано-вранці кінний стрілець, і плантаторові подали його перед самим сніданком, коли він ішов до столу, за яким уже сиділа вся його родина — дочка Луїза, син Генрі та племінник Кассій Колхаун.
— От несподівана новина! — вигукнув плантатор, швидко перебігши очима листа.— І досить прикра, якщо це правда. Та коли майор так певен, то, гадаю, помилки бути не може.
— Прикра новина, тату? — спитала його дочка, нараз червоніючи.
За цим запитанням стояло й інше, не висловлене
вголос:
«Про що майор міг написати? Я зустріла його вчора на дорозі серед акацій. Він бачив мене з… Невже про це? Боже мій! Якщо батько дізнається…»
— Команчі на стежці війни — ось що пише майор.
ebooksa