— Слово честі, я справді люблю їздити сам. А останнім часом маю нещастя жити в тутешньому готелі, чи, краще сказати, в заїзді, то там цілий день такий гамір, що й здоровому важко знести, не те що хворому, як оце тепер мені. Після всього того шарварку прогулянка верхи по цій тихій дорозі — просто насолода. Під цими тінястими акаціями з їхніми пишними зеленими віялами, що тріпочуть на вітерці, будь-який хворий забуде про свої недуги. Ви згодні зі мною, міс Пойндекстер?
— Вам краще знати, сер, — на мить збентежившись, відказала дівчина. — Ви ж так часто тут буваєте.
— Часто? Та я тільки вдруге сюди приїхав, відколи зміг знову сісти в сідло… Але пробачте, міс Пойндекстер, а звідки ви взагалі знаєте, що я тут буваю?
— О, — мовила Луїза, червоніючи й бліднучи, — цього не можна було не помітити. Я маю звичку проводити багато часу на асотеї. Там так гарно, особливо раннім ранком, коли ще не жарко, дме свіжий вітрець, співають пташки в саду, і краєвид навколо чудовий. З нашого даху добре видно й цю дорогу. Звідти я й бачила вас, коли ви проїжджали, — звичайно, тільки доти, доки ви не заїхали під ці тінясті акації.
— То ви мене бачили? — спитав Моріс, зніяковівши, але не від натяку, прихованого в останніх словах, — його він просто не міг зрозуміти, — а від згадки про те, як, їдучи відкритою ділянкою дороги, він раз у раз дивився на Каса-дель-Корво.
— Та хіба ж я могла не побачити? — швидко відповіла молода креолка. — Від нас до дороги заледве шістсот ярдів. Навіть жінку — меншу за вас і на меншому коні — і то було добре видно. Коли я побачила, як спритно вона накинула своє ласо на бідолашну антилопку, то одразу зрозуміла, що це та сама сеньйорита, чесноти якої ви так люб"язно мені змалювали.
— Ісідора?
— Ісідора.
— Ай справді. Вона ж якийсь час тут гостювала.
— І дуже дбала про містера Моріса Джеральда?
— Атож, і це правда. Вона була дуже добра до мене, а я так і не мав нагоди їй подякувати. Хоч як приязно вона до мене ставиться, проте люто ненавидить нас, іноземців, і нізащо б не погодилась переступити поріг готелю містера Обердоффера.
— Он як! Мабуть, вона воліє зустрічатися з вами під цими тінястими акаціями?
— Я зовсім не бачився з нею, принаймні вже багато місяців, і тепер, мабуть, не скоро побачуся, бо вона поїхала додому, на Ріо-Гранде.
— Ви кажете мені правду, сер? Ви не бачилися з нею?.. Вона вже поїхала звідси?
— Поїхала, — відповів Моріс, видимо здивований. — Ну звісно, я з нею не бачився. Та й дізнався про те, що вона була тут, тільки коли лежав хворий і вона надсилала мені всякі ласощі. Правду кажучи, вони були мені дуже до речі. Готельна кухня далеко не з найкращих, та й містер Обердоффер ставиться до мене не дуже прихильно. Донья Ісідора надто щедро віддячила мені за ту невелику послугу, що я їй колись зробив.
— Послугу? Чи можна спитати, яку саме, містере Джеральде?
— Авжеж. То була чиста випадковість. Просто мені трапилася нагода заступитися за цю дівчину й урятувати її від індіанців — Дикого Кота і його одноплемінців-семінолів. Вона попалась їм до рук, коли їхала з Ріо-Гракде в гості до свого дядька, дона Сільвіо Мартінеса, — онде видно його будинок. Ті негідники були п"яні, —і їй загрожувала, може, й не смерть, але чимала небезпека. Одне слово, бідолашна дівчина опинилася в скруті, і їй було б нелегко вирватись, коли б я випадково не проїжджав там.
— І оце ви називаєте невеликою послугою? Ви надто скромні в своїх оцінках, містере Джеральде. Та якби хтось зробив таке для мене…
— То чим би ви віддячили йому? — спитав мустангер з притиском на останньому слові.
— Я б покохала його, — швидко відказала дівчина.
ebooksa