— Тепер послухаємо Тапу Ліві,— шепнув мені Сем Роулінз.
— Хто це?
— Тубільний вождь, поет і музикант.
На середину Хижини вийшов тубілець. Він нагадав мені мого улюбленого композитора Білаша. Такий же мускулистий, статечний, натхненний і сповнений сил. Ось тільки одіння було вбоге: лише строката пов"язка лава-лава прикривала стегна. В руках Тапу Ліві тримав укулеле — схожий на мандоліну музичний інструмент.
І знову полилася журлива музика — пісня про атомний «сніг», пояснив мені Роулінз, та про те, як американці, висадившись на Фунафуті, кривдили остров"ян…
Пізно ввечері ми йшли додому.
«Нехай про війну вам розкажуть самі тубільці», — згадав я слова Сема.
Ось вони й розказали нам.
Розділ дванадцятий
МЕНЕУА Й КОРДІЛІЯ
Степан, як і раніше, приготувавши мені поїсти, зникав на цілий день.
Уранці, перед сходом сонця, за ним заходив рибалка Теувіні.
— Стопа, воу! — гукав він знадвору.
— Зараз, зачекай, тама, — відповідав Очеретний, не одриваючи погляду від черпаків, у які наливав воду та клав дрібно покришену копру.
— Вистачить тобі, Васько, до самого вечора. Якщо ж закортить фруктів, сходи в гай — тубільці дадуть бананів.
— Гаразд, буде, як ти сказав, — відповів я.
Степан із своїм темношкірим другом біг до лагуни, де стояв, уткнувшись носом в кораловий пісок, катамаран.
Край неба на сході палав, ніби охоплений пожежею, і лагуна віддзеркалювала його огнисті барви.
З вікна було видно, як човен відчалює од берега, потім випливає на чисте плесо. Вода, спадаючи з весел, розпорошувалась на бризки — мовби хто кидав і кидав іскристі жарини.
Я знову замилувався дивною красою: ранковим умиротворінням гаю (птахів на коралових атолах майже немає, якщо ж і бувають, то не те знайоме нам галасливе птаство), високим безхмарним небом, тиховоддям голубої лагуни.