— Оау — фунафута,[23] — показав на себе тубілець. Скоромовкою кинув, хвилюючись: — Совєтік! Ваа… тапата самі, тана тафалота.
Він говорив і говорив, жестикулюючи.
Важко було щось розібрати з його нервової оповіді, крім окремих слів: судно, рибалки, море. А ті жести, що ними доповнював сказане, свідчили: Менеуа розповідав про якийсь незвичайний і, може, навіть трагічний випадок на морі.
Так воно зрештою і виявилось.
Опівдні до нас завітав Сем Роулінз.
— О, у вашій палаті міжнародний колектив, — весело засміявся, побачивши серед нас Менеуа.
З дядьком Семеном прийшла і внучка тубільця — Корділія.
— Атоу! — поставила вона перед Менеуа кошик.
В ньому лежали банани, риба, і старий, не відкладаючи на потім, почав усіх частувати.
Тим часом дівчина заходилася прибирати палату. Вона витрусила циновки, долівку встелила шовковистою травою, на підвіконня поклала жмут квітів.
— Ух! — віддихнула, засміявшись дзвінко.
— Корділія — відрада старого нещасливця, — мовив Сем Роулінз. — Тільки й залишилося в нього рідні, що вона. Красуня!
Дівчина й справді була незвичайної вроди.
Якби він побачив, наш наставник, вождь і мудрий вчитель Савелій Гудзонович Толстиков, як я дивився на полінезійку, він би мене, мабуть, розтерзав або з"їв, не посоливши!
І якщо вас цікавить, що ж це за врода, то послухайте.
Трапляються і в нашому краю степовички, яким матінка-природа в спадок передала все своє найкраще — бездоганність форми, чарівність тіла, в якому дзвенить-виспівує душа.
Корділія була смаглява. Таких у нас називають циганочками. За плечима, вилискуючи хвилясто, збігали до самого пояса густі чорні коси. Овал обличчя — видовжений, і на ньому вологим блиском зоріли великі чорні очі, затінені полохливими довгими віями. Чуттєві, трохи підпухлі губи: верхня всіяна ледь помітним темним пушком, на нижній, з якої не сходила грайлива усмішка, у лівому куточку темніла невеличка цятка — якесь затвердіння. Втім, це не нівечило вроди, а навпаки — додавало їй чарівності й таємничості.
Стан Корділії — гнучкий, а на руки я звернув увагу ще тоді, коли дівчина разом із своїми подругами у Великій Хижині — таусоа — виконувала танок хвиль. Руки, трепетні й чутливі, нагадували крила дикого птаха: кожен порух — і владність, і ляк, і заклик.
Бездоганна, ніжна краса, що випадає, можливо, одній із мільйона жінок. Але врода якась сумовито-трагічна. Так іноді першоцвіт, пробившись крізь холодну облогу весняної землі, шаленим буянням прирікає себе на короткочасну, щасливу миттєвість.
Бо на викінченій тій красі юної полінезійки вже лежало тавро виродження…