«Чи не наш це Менеуа, Той, Кому Не Таланить?» — подумав я.
Але ж… Хіба мало на островах людей з таким іменем! І я прочитаному не надав значення.
Невдовзі Того, Кому Не Таланить, перевели в нашу палату.
Я ще й досі не вірю в той випадковий збіг обставин, в те, що дороги людей можуть так неждано перехреститися.
Та про все по порядку…
Отже, Менеуа поселився в нашій палаті, на циновці біля вікна.
Це був не молодий, років за п"ятдесят, тубілець — зморшкуватий, висохлий, ніби коряга, яку обкатали й викинули на берег хвилі.
Мене вразив колір його шкіри.
Полінезійці не такі чорні, як їхні сусіди — меланезійці та папуаси. Тіло золотаво-коричневе, а зуби, не пошкоджені бетелем,[21] іскристої білизни.
Проте шкіра Менеуа була якась чудернацька. Її розцяцькували, переважно на суглобах і стопах ніг, білі плями, як то трапляється в людей, хворих на вітіліго.
Я так і подумав, що однорукий рибалка вражений тією рідкою хворобою. Але, крім білих плям, під пахвами та на шиї в нього червоніли невигойні виразки. Волосся не було, а там, де воно залишилося, кучерявились матово-білі волосинки. Тобто теж порушена пігментація… у беззубому роті кровоточили ясна.
Якщо до цього додати, що не було й руки, а очі померклі, з мереживом склеротичних прожилок на білках, безпомилково можна сказати: від колишньої людини залишилась мізерна рештка.
Проте душа жила, допитливий, кмітливий розум остров"янина не згас. І це ми відчули одразу.
— Алофа, алофа, Степана! — обнімаючи Очеретного єдиною рукою, вигукнув Той, Кому Не Таланить, і очі його затуманилися сльозою.
«Алофа», як іще одне полінезійське слово — «алоха», означає вияв любові й подяки.
Зрозумівши, що тубілець висловлює йому свою вдячність, Степан знітився.
— Ну, що ти, старина! — ласкаво мовив він. — Один — за всіх, всі — за одного, — ти ж знаєш!
Менеуа опустився на долівку.
— Ой рашен, совєтік?[22] — запитав він.
— Радянський, радянський! — збагнув Очеретний.
ebooksa