— Що ж тут незрозумілого? — озвався Очеретний. — Тубілка говорила: «Я подруга Васька й Степана».
— Чим ви їх так полонили? — запитав Євген Петрович.
— Не знаємо, — відказав я. — Мабуть, добрим ставленням, тим, що вважали тубільців за людей, не гордували, а Степан ще й урятував Менеуа.
— Нам про це розповів Сем Роулінз. Дякую, Степане, — обійняв Очеретного капітан.
Я переповів тут же про те, що чув від Степана про родину старого рибалки, Того, Кому Не Таланить, — Менеуа, про його поневіряння на Маршаллових островах і про те, як він із своїми товаришами потрапив під радіоактивний дощ.
— Ми звернули увагу на тіло однорукого тубільця, — мовив капітан. — Якісь загадкові виразки й плями…
— А ще, знаєте, Євгене Петровичу, — докинув я, — у щоденнику нашого Кузьмича, що він мені його віддав, згадується ім"я Менеуа та шхуна «Татсу-мару» («Час дракона») і ті ж таки Маршаллові острови.
— Це цікаво, — здивувався капітан. — Як ви вважаєте, Савелію Гудзоновичу?
— Байки Крилова! — відрубав той. — Звідки і як, пробачте, на чужому острові, в чужому для нас світі з"явився щоденник радянського громадянина?
— Так я ж сказав: Кузьмич мені віддав його перед самою своєю загибеллю.
— Згідно з інструкцією, папери слід опечатати! — закінчив Толстиков. І, вже залишаючи палубу, додав: — Цим я займусь особисто, товаришу Гайовий.
До зборів лишилася година-друга. З рифів повернулися всі товариші. Професор Циба, який приплив раніше, був чимось стривожений. Відпочиваючи під тентом на горішній палубі, я мимоволі почув, як начальник експедиції говорив капітану:
— …Траплялися ділянки, де радіоактивність перевищувала всі норми, і ми припинили збір коралів. Лабораторні досліди покажуть стан води та мікроорганізмів у ній.
Потім Іван Васильович, гупаючи по сходинах, спустився на спардек, у свою каюту. На горішню палубу, до радіорубки, де, про щось розмовляючи із радистом, стояв капітан, піднявся Толстиков.
Краще б я не слухав того, про що він говорив!
Мова була про мене й Степана. Не знаю, за яким правом Савелій Гудзонович докоряв капітану, що той, мовляв, розвів панібратство й поводиться з нами, матросами, як з рівнею, не дотримуючись у взаєминах субординації.
— Не секрет, що панібратство авторитету не додає,— говорив він. — Ви капітан, вони матроси. І свій плацдарм, так би мовити, треба зберігати недоторканим.
Він навіть навів приклад з життя фараонів. У дитинстві однолітки-друзі — і майбутній володар й свинопас — були рівні. Та коли один з них отримував владу, він, згідно з традицією, начисто відмітав людські стосунки, ніколи не спускався до земного.
Мені стало гидко й боляче до сліз! Я навіть не збагнув, що ж мене так образило в словах Толстикова: зверхність, надумане розмежування між людьми чи неприкрита й нагла зневага до гідності кожного з нас? Мабуть, усе взяте разом.
Авторитет… Хіба не труд, не наша самовіддана праця й чесність повинні його визначати? І чи не ганебно — так вболівати про дотримання дистанції у взаєминах.