Пілот дивився вниз. Там, час від часу вмикаючи фари, пробирались невидимі з повітря автомашини. І тільки по їх вогнях можна було визначити, що літак ішов над шосейною дорогою, яка правила за орієнтир.
Туманова витягнула шию і глянула на пілота. Він упевнено тримав штурвал і спокійно вів машину. Часом здавалось навіть, що він спить, настільки непомітними були його рухи.
Штурман, навпаки, весь час рухався, поглядаючи навколо, звертався до карти, дивився на прилади.
Десь далеко на півдні бистрі фіолетові розчерки блискавиць полосували небо, лише на мить освітлюючи край землі.
«Там гроза і, певно, йде дощ», подумала Туманова.
Минуло ще двадцять сім хвилин.
З-під заднього ребра лівого крила стали випливати рідкі й полохливі вогники, розкидані ланцюжком на чорному фоні.
Штурман підняв планшетку ї тицьнув пальцем у карту: залізнична станція. Так, станцію важко сховати: вогні виказують. Як не крутись, а без семафора, без світла на стрілках і на тупиках не обійтись.
Літак звернув убік від шосе й від станції, круто праворуч. Вогники зникли. Внизу потяглися лісні масиви.
Трохи згодом пілот зробив одне коло, друге і, розвернувши машину проти вітру, збавив газ. Тріскучий рокіт мотора змінився на трохи шурхітливий і навіть приємний шум гвинта, що працював на неповних обертах. Висота стала швидко падати: тисяча сто… тисяча… дев"ятсот… вісімсот… сімсот…
«Приготуйтесь, Юліє Василівно, — сказала сама собі Туманова. — Наближається ваш час».
Вона глянула вниз. Зник туманний серпанок. Неясно вимальовувався ліс. Майнуло щось світле, мабуть, озеро. Навколо — жодного вогника, жодних ознак людини. Усе мертве.
Стрілка показника висоти наближалась до цифри «600».
Штурман підняв руку. Пілот уперше за весь час польоту повернув голову.
Туманова підвелася, поправила лямки парашута, незграбно перегнулась через борт і, тримаючись за нього однією рукою, стала обережно посуватися до заднього ребра площини. Зустрічний потік повітря підштовхував її в спину.
А внизу темрява.
Туманова зупинилась. Це був її шістнадцятий стрибок взагалі і шостий у тил ворога. І все-таки було страшно. Вона глибоко зітхнула, всунула праву руку в резинку, з"єднану з витяжним кільцем.
Пілот прощально помахав рукою.
— Щасти вам! — крикнув штурман, не одриваючи від неї погляду.
Туманова кивнула.
ebooksa