Вона вибрала затишну місцинку під величезною густою ялиною, скинула маскувальний халат і розіслала його. Розводити вогню не наважувалась, та в ньому й не було особливої потреби: у мішку був кишеньковий ліхтарик.
Перш ніж лягти спати, їй треба було накидати коротеньку радіограму, зашифрувати її і передати армійському радіоцентру. Вона розуміла, з яким нетерпінням там чекають од неї першої вісточки, як хвилюються Андрій і полковник Бакланов.
Тому, хто сам не пережив цього, — важко зрозуміти оте напружене, тривожне почуття, з яким чекають першого сигналу від тільки-но закинутого у ворожий тил радиста. І хоч викидання є тільки початком усього важкого і великого завдання і, може, не найнебезпечнішою його частиною, все одно, перший прийнятий од розвідника сигнал сповнює тих, хто чекає, такого відчуття полегшення, начебто сигнал цей означає щасливий кінець усієї справи.
«Звичайно, вони не сплять, — думала Туманова, — ні Андрій, ні полковник, А коли одержать радіограму, заспокояться».
Вона закріпила ліхтарик на ялинову гілку рефлектором донизу, з таким розрахунком, щоб світло не розсіювалось по боках, але не засвічувала його. Потім дістала рацію, завченим, перевіреним рухом підключила малюсінькі портативні батарейки, розраховані всього на дві години безперервної роботи, вивела антену, наділа навушники.
Тепер можна було вже написати радіограму. Туманова добула з рації блокнотик, олівець і ввімкнула ліхтарик. Снопик світла ліг на землю невеликим рівним кружком. Та не встигла вона зашифрувати коротенького тексту, як з"явився ворог. Ворог жорстокий і невблаганний. На світло хмарою налетіли комарі. З нудним, пронизливим дзижчанням ці нічні розбійники роїлися над нею. Вони несамовито кидались і з люттю встромляли свої гострі хоботки в обличчя, шию, руки, жалили, жалили і жалили… Юля одчайдушно ляскала себе по щоках, по лобі, відмахувалась, але ніщо не допомагало.
Сяк-так закінчивши шифрування, Туманова дістала з мішка хустку і затулила нею обличчя, залишивши тільки щілинку для одного ока. Так стало краще. Можна було приступати до роботи.
Тихо клацнув вимикач, і спалахнула малесенька лампочка. Тепер уже ліхтар був непотрібний, і Туманова погасила його. Вона поправила навушники і поморщилась, потрапивши в страшенний радіохаос. Тисячі різноманітних звуків полилися у вуха: клацання, різке потріскування, жалібний і монотонний писк численних морзянок, різні музичні мелодії, завивання, постукування… Та дівчина вперто шукала в цьому океані звуків позивні армійського радіоцентра і знайшла їх.
Коли Туманова стала впевнено вистукувати ключиком телеграфні знаки, до неї прийшло таке знайоме розвідникам-радистам радісне відчуття зв"язку з Великою землею. Невидима повітряна нитка переборювала всі перешкоди, йшла від серця фронтового колективу до серця розвідниці і сповнювала його новими ^вилами.
Вона в думці уявила собі Андрія. Мабуть, він стоїть зараз біля чергового оператора в машині армійського радіоцентра, жадібно курить і пильно вдивляється в одноманітні крапки і тире, що вискакують з-під операторової руки…
Юлю охопило почуття теплої ніжності до найдорожчої для неї людини, такої близької і такої далекої зараз. І стало сумно, що по-справжньому вони так і не освідчились одне одному… Немов боялися щось сполохати словами.
А чергує на радіоцентрі Зоя Сніжко — кумедна дівчина, яка любила поспати. Юля відразу впізнала її по «почерку», як упізнала б і всіх інших операторів.
На передачу пішло три хвилини. Тільки три. Діставши квитанцію про прийом радіограми, Туманова вимкнула рацію і сховала в мішок.
Потім вона встала, наламала хвойного гілля і вимостила його рівним шаром під ялиною. Кинувши під голову речовин мішок, вона закуталась у маскувальний халат і лягла спати, згорнувшись клубочком, підібгавши коліна мало не під самі груди. Одна… Одна-однісінька в темну ніч, у глухому, сонному лісі.
І хоч втома та нервове напруження вкрай розморили її, сон прийшов не зразу. Чуйне вухо ловило дихання лісу, снувались плутані, ліниві думки.
Дивно, вона чомусь не думала про те, що її чекає завтра вранці. Ні. Думками вона була в колі фронтових друзів.
Згадувався вчорашній день, вечір. Ніхто не знав, куди саме і з яким завданням летить Туманова: про це ніколи не говорилось. Але всі догадувалися, що вона летить за лінію фронту. І цього було досить.
Перекидання на той бік — не рідкісне явище у розвідвідділі армії, та щоразу воно було значною подією. Людину, що готувалась, як було заведено говорити, «до ходки», завжди оточували підвищеною увагою і теплою товариською турботою.
З якою зворушливою старанністю лейтенант Паша Назаров полагодив учора ковпачок від її фляги, що пропускав воду! Він вовтузився над цим ковпачком години зо три, аж поки не досяг свого. Обкачував його на спеціально виструганих ним же дерев"яних болванках, підганяв різьбу. А як зрадів, коли впевнився, перехиливши флягу, що вода з неї більше не витікає!
А Женя Караулова! Та Женя, яка сама вже мала за плечима п"ять «ходок» за лінію фронту! Вона власноручно, незважаючи на протест Туманової, перешила оте плаття, що зараз лежить акуратно згорнуте в її речовому мішку під головою. Вона ж уклала речі в мішок і підсунула туди зайву плитку шоколаду, збережену із свого пайка.
ebooksa