— Єсть!
Бакланов прислухався. До його слуху долинув важкий і безперервний гул, схожий на далекий гуркіт грому. Він зміркував, що в сусіди зліва працює далекобійна артилерія резерву головного командування, яка ще вчора проходила селом.
— Давно почалась ця музика? — запитав він.
— Хвилин сорок тому, — відповів Дмитрієвський.
Бакланов замислився. Як же він не почув цього гулу раніше?
Стан Бакланова непокоїв капітана: полковник був сьогодні надзвичайно неспокійний, неуважний, лаконічний.
— У вас все? — запитав Бакланов і підвівся.
— Так точно, все…
— Ідіть… — сказав полковник. — А з повідомленнями від Юлії Василівни знайомте мене відразу ж після розшифрування… — Він глянув на годинник. — Вона, певно, зараз пробирається до міста… М-да… Гарна дівчина… Щаслива ви людина, капітане… Йдіть…
Дмитрієвський вийшов на вулицю. Біля стіни сусідньої хати сидів незмінний ординарець полковника і змащував автомат.
Капітан поманив його пальцем.
Ординарець підбіг, на ходу витираючи ганчіркою вимазані руки, ї хотів було відрекомендуватися, але Дмитрієвський узяв його за поясний ремінь і одвів убік.
— Що з полковником? Він сьогодні не спав? — запитав капітан.
Відчувши, що розмова має бути не службового характеру, ординарець покашляв у кулак, сторожко поглянув у бік хати Бакланова і тихо сказав:
— Погано, товаришу гвардії капітан. Коли полковник був на аеродромі, йому подзвонив начальник політуправління фронту. Я відповів, що полковника нема. Потім він дзвонив ще раз і знову не застав. А слідом за дзвінком передали телефонограму. Я її приніс і обмер: минулої ночі загинула полковникова дружина. Пряме влучання бомби в госпіталь. Вона саме робила операцію… Ось так…
Спала Туманова недовго, як уміють спати розвідники, і встала вдосвіта.
Зорі вже померкли. У лісі посвітліло. Легенький вітерець тихо шелестів у верховітті. Поміж мідно-червоних сосен і темних шорстких ялин ледве мигтіли атласно-білі стовбури беріз.
Юля хутко зібрала все своє майно, звірилася ще раз із картою і компасом, накреслила найближчий напрямок і рушила.
Хвилин за десять вона вибралась на стежку, що ясно вирізнялася на карті, а в лісі була майже непомітною. Нею, видно, користувалися рідко, йти стало легше і водночас небезпечніше: хто-небудь міг побачити. Та ще небезпечніше лишати сліди поза стежкою.
Стежка пробиралася крізь лісні хащі, стелилася по пісковику, обтікала болота, що позаростали соковитою травою, губилася в мохах і знову входила в стрункий бір, ведучи все далі й далі на південний захід.
ebooksa