Безумці

Карцов змушений підкоритись і навмання креслить олівцем у списку. Його рука тремтить. Він розуміє: один з тих, що стоять у строю, цієї секунди приречений на щось страшне, можливо, на загибель.

— Так, — каже Абст, зазираючи до книги. — Це Гейнц. Ану, давайте сумку.

І він одбирає ті півтора брикета, які призначалися плавцеві.

Підкоряючись наказу, Карцов роздає препарат. Плавці одержують брикети, тут же розривають упаковку і починають їсти.

Спорожнивши сумку, він оглядає людей. Дехто ще жує. Ті, хто вже поїв, ледь помітно хитаються на ногах.

Плавець Гейнц ніяк не реагує на те, що його обділили. Як і інші, він тупо дивиться в простір нерухомим, порожнім поглядом. Це високий, гармонійної будови юнак з надзвичайно виразним рисунком м"язів. Таку рельєфну мускулатуру рідко зустрінеш у плавця. А втім, з медичної картки Гейнца відомо, що колись він був не тільки класним браслетом, але й чудовим борцем. Карцов уявляє собі його на змаганнях — горда постава, очі блищать у спортивному азарті… Десь лишилися його батьки, кохана дівчина. Знали б вони, що сталося з Гейнцем, що його жде!..

— Готово? — запитує Абст. Карцов мовчки відходить убік.

Абст віддає розпорядження: Глюк поведе людей снідати, потім — на роботу.

— А ви, — каже він Карцову, — накажете Гейнцу залишити стрій і йти за нами.

Залізні двері замкнено на два масивних засуви. За ними на підлозі мурованої конури, що нагадує тюремну одиночку, нерухомо сидить чоловік. По цей бік дверей, біля овального вічка, — Абст і Карцов.

Замкнувши піддослідного, Абст покликав нового лікаря і протягом чотирьох годин екзаменував його. Тепер вони повернулися до камери, у якій замкнено Гейнца.

— Посидьмо, — каже Абст, глянувши на годинник. — Уже недовго.

Вони вмощуються на широкому скельному виступі. Карцов насилу стримує хвилювання. Він напружено чекає, що має статися в камері. Невже бідолаха загине?

І Карцов вирішує зробити останню спробу.

— Шеф, — каже він, — ви почали експеримент задля мене? Гадаєте, що інакше я не зважу повною мірою на ваші застереження?

— Так.

— Побоювання марні. Я все сприйняв дуже серйозно. Боюсь, що даремно знищите цінного бійця. Прошу вас, поки ще не пізно…

— Пізно. — Мигцем глянувши на годинник, Абст повторює: — Пізно, Рейнхельт. Це незабаром почнеться.

— Як завгодно, шеф. Я тільки хотів…

— Ви нічого не повинні хотіти! — різко перериває його Абст. — Ви повинні слухати накази й виконувати їх якнайкраще!