Амок

— А скільки б ви хотіли? — спитав резидент, барабанячи пальцями по столу і дивлячись кудись убік.

— Та тисяч сто.

— Ні, ваша величність, це неможливо. Це ж буде майже за два місяці на наступний рік.

— Може, ви боїтесь, що я не доживу до того часу? — скривився імператор.

— Всі ми під аллахом ходимо, — задумливо відповів резидент.

— Ну, тоді хоч вісімдесят.

— Більше п"ятдесяти дати не можу, — твердо відповів резидент.

— Накиньте ще хоч десять, — жалібно попросив імператор.

— Не можу. Навіть ці даю лише на знак особистої поваги до вашої величності, щоб підтримати ваш авторитет.

— Хай буде хоч так, — ніби з жалем сказав сусухунан, а в самого одразу легко стало на серці.

Перемовившись ще кількома словами, обидва попрямували до виходу. Як тільки вони переступили поріг, резидент знову зробився надзвичайно ввічливим, лагідним, вивів гостя на ґанок, довго кланявся на прощання.

Почет сусухунана заметушився, прибрав належного порядку. Надзвичайна велич одбивалася від особи сусухунана.

І, дивлячись на цю урочисту процесію, народ схилявся і дивувався славі й могутності свого великого імператора Паку-Бувоно-Сенапаті-Інгнаголого-Нгабдур-Рахман-Сайдин-Панотогамо.

* * *

Задній бік сусухунанового палацу виходив у сад. Тут і був майданчик, арена для бою звірів. Міцні залізні грати огороджували овальну арену; лише з правого боку височіла стіна з кількома залізними дверима. Це було приміщення для звірів.

Заради такого урочистого свята імператорський сад був відкритий для всього народу. Ще задовго до вистави строкатий натовп обступив грати. Низенька огорожа перед гратами ледве стримувала натиск. Озброєні царські слуги стежили за порядком.

Від палацу сюди виходила широка веранда з мармуровими колонами і широкими сходами. На веранді під оксамитовим навісом стояли два крісла, абсолютно схожі одне на одне. Тут товпилася придворна челядь, чекаючи виходу імператора.

На сходах розташувалася варта — жахливі напівголі малайці з великими кривими крисами напоготові. Тут же внизу чекав гамелянг — струпний яванський оркестр.

Пролунав звук гонга. Всі підхопилися, вишикувалися в ряд, затамували подих. Навіть у натовпі людей не чути було ані звуку.

Розчинилися двері, вийшов якийсь дивовижний церемоніймейстер з величезною палицею, а за ним поважно випливли «два брати», йшли вони поруч, і можна було помітити, що кожен намагався, щоб його сусід не випередив його ні на один сантиметр. Цікаве було поєднання мішаного, напівфантастичного одягу сусухунана з досконалим білим європейським гарнітуром резидента.

Заграв гамелянг, загув люд; ті, що стояли ближче, простяглися на землі, і під цей шум, з ласкавими усмішками, «брати» рушили до своїх крісел. Кожен з них мав підставу гадати, що ці галасливі привітання стосуються головним чином його.