Амок

— Якщо не більше, — додав Пуан, — бо на кожну гвинтівку припадає патронів більше, ніж вона сама важить.

— Та ще кулемети, інші речі, гармата і, нарешті, харчі.

— На щастя чи на жаль, харчів уже малувато, — сказав Сурат.

— Таким чином, — вів далі Гейс, — усе наше багатство ми перекинемо на п"ятдесят кілометрів…

— За два місяці! — вигукнув Салул.

— А на нашу базу за вісім місяців! — підхопив Пуан.

— Ні, за рік або за півтора, — спокійно вираховував Гейс, — бо й машину перестроювати треба буде, і відпочинок потрібен, і їжу слід добувати.

— От тобі й маєш! — розвів руками Сурат. — За що ж ми боролися? Га?

— За те, щоб узяти собі стільки, скільки вдасться, а решту знищити.

— Ех, яка шкода! — почухав потилицю Пуан.

— Нічого не зробиш. Краще взяти мінімум і гнати його аж до самісінького Бантама, ніж рискувати всім. Решту захищатимемо, доки можна буде, а там побачимо. Я пропоную за день перекидати тисячу гвинтівок і потрібну кількість припасів до них. Через чотири дні гнати їх далі, а тимчасом затримувати ворога тут.

— Коли б не цей зрадник Гоно, може вся зброя лежала б тут спокійно, — з прикрістю сказав Салул.

— Тепер уже нічого говорити про це. Добре буде, коли ми матимемо і чотири тисячі гвинтівок з патронам та десяток-другий кулеметів.

Зараз же почали готувати «машину».

Тимчасом з"ясувалося, що чотирнадцять повстанців убито в бою, а двадцять три поранено. Ворогів поки що знайшли двадцять два убитих і сімнадцять поранених.

Взагалі ж коли приступили до справи, то з"ясувалося, що ланцюг не можна зробити довшим, ніж на сорок кілометрів.

Зате посилили кулеметами всі околиці. П"ятнадцять повстанців, у тому числі Гейс і Салул, повинні були затримувати ворога цими кулеметами. В останню хвилину, зіпсувавши їх, вони мали відбігти назад, де була друга і третя лінії кулеметів, а потім висадити в повітря зброю і зникнути.

Працюючи, Салул і Гейс розповіли, як вони тут опинились.

— Найжахливішими були останні хвилини в печері, — сказали вони, змалювавши всі відомі нам попередні події. — Вода весь час прибувала, а майже поруч чулися голоси наших товаришів. І коли, здавалось, не було жодної надії, вода перестала підійматись, а тоді почала спадати. В цей час ми стали один одному на плечі і заходилися довбати вгорі дірку. Земля була крихка, і ми вилізли на світ.

— Так ось вони, ті таємничі постріли, які ми чули кілька разів! — промовив Сурат, згадавши недавні «гарматні» вибухи.