Амок

— Я поїду! Я! — почулися голоси, в тому числі і Гоно.

— Стривайте. По-перше, треба послати того, хто добре знає ці місця, і в усякому разі не можна посилати нікого з колишньої команди. Якщо, припустімо, щось трапиться, тоді можна буде повернути справу так, ніби ці люди — прибережні тубільці і ніякого відношення до «Саардама» не мають. А коли буде хтось з команди, тоді виявиться, що «Саардам» тут, та й самі вони одразу загинуть.

— В такому разі, — зазначив Рейс, — не можна посилати і моторний катер, бо впізнають, звідки він.

— Правильно! — сказав Салул. — Треба послати човен з парусом, у якого був би звичайний рибальський вигляд.

— Але тоді знову незручно, — казав далі Гудас. — Щоб нас не помітили з берега, нам доведеться стати принаймні за сорок кілометрів, а для човна це буде надто велика подорож та й взагалі марудна справа.

— Тоді ми вдосвіта під"їдемо ближче, спустимо човен, а самі від"їдемо в море і там переждемо день. А ввечері знову під"їдемо назустріч.

На ніч корабель без вогнів поплив до берега. Через деякий час попереду виникла невиразна темна смуга. Вона все наближалася й підвищувалась. Ось десь далеко праворуч блимає вогонь. Але напроти поки що не видно нічого. Чорні мури присунулись ще ближче. Ось уже чути, як гудуть буруни між рифами.

— Усі добрі люди завжди тікають від рифів якомога далі, а ми повинні наближатися до них, — промовив Гейс.

— Зате коли нам вдасться взяти їх, то. вони самі будуть для нас захистом, — сказав Салул.

А взяти їх міг наважитись лише той, хто не шкодує ні своєї голови, ні корабля. Ті тихі невеликі хвилі, що лагідно гойдали корабель серед океану, тут одразу ставали великими, розбурханими.

Вони кидались на скелі, відбивались назад, знову кидались, кружляли, ревли і пінились, намагаючись прорватися на той бік загорожі. Але ті, яким це вдавалося, одразу втрачали свою силу і лють і ставали тихими, наче вівці. Вони лагідно хлюпотіли біля підніжжя скель, ніби просячи пробачення за те, що силою пробилися сюди.

Все це відбувалося в хорошу, тиху погоду. Що ж тоді було тут у бурю?

Спустили шлюпку. В ній розмістилися дванадцять чоловік під командою Гудасового помічника — Сідана.

— Робіть своє діло, товариші, — сказав на прощання Гудас. — Завтра ввечері ми будемо тут.

Човен відійшов. Корабель став повертати назад. Раптом перед ними високо на березі заблищав вогонь…

Усі здригнулися. Хто це може бути? Голландська варта? Чи тутешні жителі? А може, навіть, і свої?

— Я думаю, що не голландська варта, — сказав Гудас, — бо тут вартувати немає ніякої рації.

— І я так думаю, — погодився Гейс. — Та навіть коли б це й варта була, то можна з певністю сказати, що вона не бачила корабля, бо тоді не запалювала б вогонь, який може нас попередити.

— В такому разі це можуть бути або місцеві жителі, або наші товариші, — підсумував Салул. — Коли це жителі, то боятися нічого, а коли наші…

— А чи можуть бути наші? — перебив Гудас. — Хіба вони знають, де ми пристанемо?