— Коли так, — мовив Гленарван, — то в особі капітана Джона ви матимете щирого друга, бо фах мореплавця, як на нього, — понад усе на світі, навіть для жінки. Чи не правда, Джоне?
— Безумовно, сер, — відповів молодий капітан, — та я відверто признаюсь: на мою думку, міс Грант більше пасув сидіти отут на юті, ніж ставити брамсель. Проте мені, морякові, дуже втішно почути від неї такі слова.
— Особливо коли вона захоплюється “Дунканом”, — додав Гленарван.
— …котрий вартий найвищої похвали, — докінчив Джон Манглс.
— Далебі, ви так пишаєтесь своєю яхтою, — мовила Гелена, — що мені заманулось оглянути її геть усю, аж до самого трюму, і заразом подивитися, як влаштувались у кубрику наші славні матроси.
— Чудово, — відповів Джон Манглс, — вигідно, наче вдома.
— А вони справді тут дома, люба Гелено, — озвався Гленарван. — Ця яхта — частинка нашої рідної Шотландії, шматочок Думбартонського графства, що мандрує океанськими хвилями. Отже, ми не покинули нашої батьківщини. “Дункан” — це замок Малькольм-Касл, а море — озеро Ломонд.
— Коли так, мій любий Едварде, то показуйте нам мерщій ваш замок, — мовила, сміючись, Гелена.
— До ваших послуг, леді, — відповів Гленарван, — але дозвольте мені спершу попередити Олбінета.
Стюард “Дункана” Олбінет — першорядний метрдотель, гідний за своїм поважним виглядом бути метрдотелем у Франції, — повсякчас ретельно й розумно виконував свої обов’язки. Він негайно прийшов вислухати розпорядження Гленарвана.
— Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, — сказав Гленарван так, неначе йшлося про якусь прогулянку навколо замку. — Сподіваюсь, на час нашого повернення сніданок буде подано.
Олбінет повагом уклонився.
— Ви підете з нами, майоре? — спитала Гелена.
— Якщо накажете, — відповів Мак-Наббс.
— О, майор захоплений своєю сигарою, — втрутився до розмови Гленарван, — не слід йому перебаранчати. Знаєте, міс Мері, він — завзятий курець, навіть уві сні не випускає сигари з рота.
Мак-Наббс кивнув головою на знак згоди, і ввесь гурт війшов униз до кубрика.
Майор, що залишився на палубі, стояв нерухомо, огорнений густими хмарками диму, і, втупивши очі в хвилястий слід за кормою яхти, розмовляв, за давньою звичкою, сам із собою. По кількох хвилинах мовчазного споглядання він обернувся і раптом побачив якусь сторонню людину. Коли будь-що взагалі могло здивувати майора, то саме така зустріч, бо новий пасажир був йому цілком невідомий.
Цей високий, худий, сухорлявий чоловік років сорока скидався на довгий цвях з широкою головкою. Мав круглу міцну голову з високим чолом, подовжистий ніс, великий рот і випнуте підборіддя. Погляд його губився за скельцями величезних округлих окулярів і визначався деякою нерішучістю, властивою звичайно нікталопам [21] . Обличчя в нього було розумне й веселе. Він не мав того відразливого вигляду, який позначає бундючних людей, котрі з принципу ніколи не сміються й ховають власну нікчемність під личиною поважності. Анітрохи. Невимушеність, мила безпосередність незнайомого свідчила про те, що він схильний бачити в людях і речах тільки їхні хороші риси. Хоч ця людина ще не вимовила й слова, проте відчувалось — вона говірка й дуже неуважна, на взірець тих людей, що дивляться і не бачать, слухають і не чують.
На ньому був дорожний кашкет, міцні жовті черевики й шкіряні гетри, короткі оксамитові штани брунатного кольору й така сама куртка, що мала безліч кишень, напханих блокнотами, записниками, гаманами, течками й іншими речами, так само обтяжливими, як і непотрібними; через плече в нього висіла на ремінці підзорна труба.
Жвавість і метушливість незнайомого гостро контрастували з незворушним спокоєм майора. Він крутився навколо Мак-Наббса, розглядав його з усіх боків, запитував поглядом, а той начебто й не цікавився зовсім, відкіля узявся цей чужинець, куди він нагодився їхати і чому опинився на борту “Дункана”.