Айртон схилив голову на знак того, що він зрозумів різницю в запитаннях, підкреслену Гленарваном.
— От якої пільги я вимагаю, — мовив він, — Ви досі налягаєте, сер, на своєму намірові передати мене до рук англійської влади?
— Так, Айртоне, і це буде справедливо,
— Не заперечую, — спокійно мовив боцман. — Отже, ви аж ніяк не погоджуєтесь повернути мені волю?
Гленарван завагався, бо нелегко було зразу відповісти на це поставлене руба питання. Адже від його відповіді залежала, можливо, доля Гаррі Гранта!
Однак почуття обов’язку й справедливості взяло гору, і він сказав:
— Ні, Айртоне, я не можу повернути вам волю
— Я й не прошу її, — згорда відповів боцман.
— Чого ж ви тоді хочете?
— Чогось середнього, сер, поміж шибеницею, яка на мене чекає, і волею, що її ви мені не згодні дати.
— Тобто?
— Залишіть мене на якомусь безлюдному острові Тихого океану разом із речами першої необхідності. Я намагатимусь виборсатися з цього становища, як сам знайю, а може й каятимусь, коли знайдеться вільний час.
Гленарван, що не чекав такої пропозиції, глянув на своїх друзів, та вони сиділи мовчки. Поміркувавши хвилину, він одказав:
— Коли я дам згоду задовольнити ваше прохання, Айртоне, ви скажете те, що мене цікавить?
— Так, сер, тобто все, що я знаю про капітана Гранта й про “Британію”.
— Щиру правду?
— Так, щиру правду.
— Але хто може ручитися…
— О, я розумію, що вас непокоїть, сер. Вам доведеться ввіритись на мене, на слово злочинця. Ваша правда. Але що поробиш? Так склались обставини. Можете погодитись, можете й відмовитись.
— Я звіряюся на вас, Айртоне, — сказав Гленарван просто.