— Ви ж бачили? — вигукнув він. — Які вояки! Козир-хлопці! Хосе! Хуан! Мігель! Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє набити рушницю!
Пепе, почувши, що його хвалять, виструнчився й дуже мило віддав честь зброєю.
— Він далеко сягне! — додав сержант. — Прийде час, з нього буде полковник або командир бригади!
Комендант Мануель так захопився, що неможливо було з ним сперечатися ані з приводу переваги військового фаху над іншими, ані щодо майбутнього, яке він готував своєму войовничому нащадкові. Він був щасливий, а за словами Гете, “все, що дає нам щастя, не є ілюзія”.
Сержантова розповідь тривала вже понад чверть години. Талькав вельми дивувався з цього — він не розумів, як може така сила слів вилітати з одної горлянки. Ніхто не зупиняв коменданта, а що кожний сержант, навіть сержант французький, мусить-таки колись замовкнути, замовк урешті й Мануель, не забувши, проте, запросити своїх відвідувачів завітати до його домівки. Всі мовчки скорились неминучості відрекомендуватись пані Іфарагер, котра видалась їм “милою особою”, якщо цей вислів Старого Світу можна застосувати до індіанки.
Тільки тоді, коли всі сержантові бажання було виконано, він запитав своїх гостей, чим він зобов’язаний честі їхніх відвідин. Настала слушна хвилина розпитатися про все, що цікавило мандрівників. Паганель узяв слово й розповів французькою мовою про їхню подорож через пампу, поцікавившись наприкінці, чому індіанці покинули цей край.
— Еге… нікого, — відповів сержант, знизавши плечима. — Справді, немає нікого… Ми всі сидимо склавши руки… нічого не поробиш!
— Але ж чому?
— Війна.
— Війна?
— Так! Громадянська війна…
— Громадянська війна? — повторив Паганель, що мимоволі сам почав говорити ламаною мовою.
— Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом.
— Ну й що?
— А те, що індіанці всі подалися на північ, услід за тиловими частинами генерала Флореса.
— А де ж касики?
— І касики з ними.
— Он як! А Катрієль?
— Катрієля немає.
— А Кальфоукоура?