ПОВІНЬ
Од форту Незалежний до берегів Атлантичного океану щонайбільше сто п’ятдесят миль. Коли не станеться нічого непередбаченого — а таке було малоймовірне, — Гленарван гадав за чотири дні дістатися до “Дункана”. Але повернутися на яхту без капітана Гранта, зазнавши повної невдачі з розшуках, — він не міг погодитися з цією думкою. Тому наступного дня він не квапився ладнатися в дорогу. Довелось майорові подбати замість нього, щоб сідлали коней, запаслися харчами, розпиталися, в якому напрямку їхати. Завдяки його піклуванням маленький загін о восьмій годині ранку вже спускався зеленими схилами Сьєрра-Танділь у долину.
Гленарван мовчки їхав обіч Роберта. Його відважна й рішуча вдача поставала проти цієї поразки. Голова йому палала, серце прискорено билось. Паганель, роздратований невдачею, так і сяк повертав у думках загадкові слова документа, намагаючись видобути з них якийсь новий зміст. Мовчазний Талькав, кинувши повіддя, поклався на Тауку.
Майор тримався впевнено й поважно, як людина, що не відає зневіри. Том Остін і матроси їхали невеселі, поділяючи досаду свого хазяїна. Коли гірську стежку перетнув перед верхівцями полохливий кролик, марновірні шотландці пе-резирнулись.
— Кепська прикмета, — сказав Вільсон.
— Еге ж, у Шотландії, — відповів Мюльреді.
— Що погано в Шотландії, погано й тут, — озвався повчальним тоном Вільсон.
Опівдні, подолавши кряж Сьєрра-Танділь, мандрівники знову опинились на безкраїй горбистій рівнині, що простяглась до самого моря. На кожному кроці вони натрапляли на прозорі струмки, які зрошували ці родючі ґрунти й губились у буйних травах пасовища. Потроху земля, наче океан після бурі, ставала дедалі рівнішою. Останні гірські ланцюги аргентинської пампи залишились позаду, й коні топтали тепер одноманітний зелений килим прерії.
Досі стояло на годині, але цього дня небо похмурніло. Сила випарів, що зібрались через кількаденну спеку, згустилися в щільні хмари й загрожували пролитися потоками на землю. Крім того, близькість Атлантичного океану й постійний західний вітер робили місцевість дуже вологою. Про це свідчили й родючість ґрунтів, і розкіш пасовищ, і темно-зелений колір рослинності. Однак удень важкі хмари ще не прорвалися дощем, і коні, легко пробігши сорок миль, стали увечері край “каньядас” — величезних і глибоких природних рівчаків, ущерть повних води. Жодного захистку не було. Полягали на землі, загорнувшись у пончо, які правили водночас за намети і за ковдри. Поснули просто неба, що загрожувало зливою, та, на щастя, своєї загрози не виконало.
Наступного дня мандрівники помітили: що рівнина понижувалася, то ґрунт ставав вологіший. Підґрунтова вода просочувалась крізь усі шпари землі. Незабаром дорогу почали дедалі частіше перетинати озерця, то повноводі, то мілкі, щойно утворені. Поки тяглись лагуни, невеликі водоймища, вільні від водоростей, коні легко їх долали; та коли натрапили на “пентанос” — хистке драговиння, що ховалось під високою травою, — просуватися стало набагато важче; небезпеку можна було помітити, лише вступивши в драгву.
В таких водориях, певне, знайшла свою загибель не одна жива істота. Роберт, що випередив був загін на півмилі, повернувся чвалом назад, кричучи:
— Пане Паганелю! Пане Паганелю! Там цілий ліс рогів!
— Як! — здивувався вчений. — Ти бачив ліс рогів?
— Так, так! Якщо не ліс, то принаймні парості!
— Парості! Тобі щось приверзлося, хлопче, — знизав плечима Паганель.
— Ні, не приверзлося, — наполягав Роберт, — ось ви самі зараз побачите. Який чудернацький край! Тут сіють роги, і вони ростуть, наче хліб на полі. Хотів би я мати таке насіння!
— Та він, здається, говорить серйозно, — мовив майор.
— Авжеж, пане майоре, ви зараз у цьому переконаєтесь. Роберт не помилявся: невдовзі мандрівники опинились перед величезним полем рогів, що тяглося аж до обрію. Це було справжнє паростя, низьке, густе й химерне.
— Ну, що? — спитав Роберт.
— Оце так чудасія, — сказав Паганель і повернувся до індіянина, прагнучи почути розгадку.