Отже, цілком природно, що “Дункан” тримався оддалік цього непривітного берега. Джон Манглс, звичайно дуже обережний, мусив додержуватися тої найближчої відстані, яка не загрожувала б яхті небезпекою. Така була думка Тома Остіна, і він вважав, що ця відстань для “Дункана” не менша за п’ять миль.
Майор порадив своєму нетерплячому другові скоритися долі. Раз ніяк розвіяти густий морок — нащо ж марно напружувати зір, вдивляючись у темні обрії? Висловившись у такий спосіб, майор заходився лаштувати нічліг під захистком дюн. Рештки харчів знищили за останньою в цій подорожі трапезою. По тому кожний, за прикладом майора, вигріб собі в піску яму, що правила за постіль, і, пірнувши туди, всі позасинали важким сном. Лише Гленарван не спав. Дужий вітер не вщухав, океан ще не заспокоївся після недавньої бурі. Високі хвилі гуркотіли, наче грім, розбиваючись на обмілинах.
Гленарван не міг оговтатися з думкою, що “Дункан” десь дуже близько. Адже неможливо припустити, що яхта не прибуде вчасно на умовлене місце. Гленарван покинув бухту Талькауано 14 жовтня, а дістався до берегів Атлантичного океану 12 листопада. Отже, “Дункан” мав доволі часу, аби обігнути мис Горн і піднятися вздовж східного узбережжя. Для такого швидкісного судна не існувало запізнень; звичайно, на просторах Атлантики могли не раз лютувати страшні бурі, але “Дункан” був міцне судно, а його капітан — досвідчений моряк. А що “Дункан” мав сюди прибути, він прибув.
Однак усі ці міркування не могли заспокоїти Гленарвана. Коли почуття і розум сперечаються між собою, останній не завжди перемагає. А Гленарван відчував у навколишній темряві присутність всіх тих, кого він любив, — його коханої Гелени, Мері Грант, команди “Дункана”. Він блукав пустельним узбережжям, де хвилі прибою мінилися блискітками фосфоричного світла, вдивлявся в темряву, напружено дослухався; інколи йому здавалось навіть, наче десь у морі блимає тьмяний вогник.
— Ні, я не помиляюсь, — казав він сам до себе, — я бачив вогонь суднового ліхтаря, це ліхтар “Дункана”. О, чому мої очі безсилі прозирнути крізь цю пітьму!
Раптом Гленарван згадав, що Паганель називав себе нікталопом, запевняв, нібито добре бачить уночі. І він пішов будити географа.
Вчений спав міцним сном, немов бабак у своїй норі, коли відчув, що дужа рука підводить його з піщаного ложа.
— Хто тут?
— Це я, Паганелю.
— Хто я?
— Гленарван. Ходімо зі мною, мені потрібні ваші очі.
— Мої очі? — перепитав Паганель, протираючи їх щосили.
— Так, ваші очі, аби розгледіти наш “Дункан” в цій пітьмі. То ходімо ж!
— До дідька нікталопію! — пробурмотів Паганель, дуже задоволений, проте, що може стати Гленарванові в пригоді.
Вчений виліз з-під піщаного укриття і, розминаючи замлілі руки й ноги, поплентався за своїм другом на узбережжя. Гленарван попросив його пильно оглянути темний морський обрій. Кілька хвилин вчений сумлінно вдивлявся у чорний морок.
— Ну як? Видно, що-небудь?
— Нічогісінько! Навіть кицька нічого не побачила б за два кроки у цій пітьмі!
— Шукайте червоний або зелений вогонь, тобто бортові ліхтарі.
— Я не бачу ані червоного, ані зеленого ліхтаря. Скрізь сама чорнота! — відповів Паганель, очі йому несамохіть злипалися.
Цілих півгодини ходив він за своїм нетерплячим другом, мов сновида; вряди-годи голова падала йому на груди, й він рвучко знову її підводив. Учений ішов мовчки, непевною ходою, і раз у раз заточувався, наче п’яний. Гленарван пильно глянув на нього. Паганель спав ідучи.