— А певно, — відповів Гленарван, — хіба ж вам вигідно на цих твердих гілляках?
— Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини — жити на деревах.
— їй бракує лише крил, — сказав майор.
— Колись вона їх зробить!
— А поки що, любий друже, — мовив Гленарван, — дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!
— Треба, Гленарване, — відповів Паганель, — приймати речі такими, які вони є. Гарні обставини — то й добре. Кепські — не нарікайте! Я бачу, ви сумуєте за вигодами Малькольм-Касла!
— Ні, але…
— Я певен, Роберт дуже задоволений, — квапливо мовив Паганель, аби мати принаймні одного прихильника.
— Так, пане Паганелю, — весело озвався Роберт.
— Звісно, в його віці… — зауважив Гленарван.
— їв моєму також, — перебив його вчений. — Мало вигод — то менше й потреб, а що менше потреб, то людина щасливіша.
— Ось побачите, — мовив майор, — Паганель зараз кинеться в бій проти багатства й розкошів.
— Ні, Мак-Наббсе, не збираюсь, — відповів Паганель, — але, коли хочете, я розповім вам з цього приводу арабську казочку, що саме навернулася мені на пам’ять.
— Розкажіть, розкажіть, пане Паганелю! — вигукнув Роберт.
— А яке повчання має ваша казка? — спитав майор.
— Таке, що й всі казки, мій друже.
— Отже, якась дурничка. Та однаково починайте, Шехерезадо, і розкажіть вашу казку, — ви ж у цьому справжній мастак.
— Жив собі колись, — почав Паганель, — син великого Гарун аль-Рашіда [49] , і був він нещасливий. Пішов він за порадою до старого дервіша [50] . Мудрий дід вислухав його і сказав, що важко знайти щастя на цьому світі. “Однак, — додав він, — я знаю певний спосіб стати щасливим”. — “Який?” — спитав царенко. “Надягти сорочку щасливої людини”, — відповів дервіш. Царенко обійняв старого й подався розшукувати талісман. Він довго мандрував, відвідав усі столиці світу, надягав сорочки імператорів, сорочки королів, сорочки короленків, сорочки вельможців. Усе було марне — щасливіший він не став. Тоді він спробував носити сорочки малярів і поетів, сорочки воїнів, сорочки купців. Надаремно! Довго блукав отак, марно шукаючи щастя. Врешті охопив його розпач, і, вельми смутний, пішов він назад, до батькового палацу. Та раптом запримітив він у полі хлібороба, що, весело співаючи, ходив за своїм плугом. “Якщо й ця людина не щаслива, — подумав царенко, — то, мабуть-таки, немає щастя на землі”. Він підійшов до хлібороба й мовив: “Скажи мені, чоловіче добрий, чи ж ти щасливий?” — “Так”, — відповів той. “Чи є в тебе якесь бажання?” — “Жодного”. — “Помінявся б ти своєю долею на долю короля?” — “Ніколи в світі!” — “Тоді продай мені свою сорочку”. — “Сорочку? Та в мене її нема!”
Розділ XXV
МІЖ ВОГНЕМ І ВОДОЮ