— Еге ж, мій любий.
Роберт зловив одного світляка. Справді, то була комаха не більше цаля завдовжки, яка нагадувала великого джмеля. Індіанці звуть їх “туко-туко”. Ця дивовижна комаха з родини твердокрилих випромінює через дві плямки на її нагрудному щитку світло, якого задосить, щоб читати в темряві. Паганель підніс комаху до свого годинника і ясно розгледів, що стрілки показують десяту годину вечора.
Буря насувалася. Після перших розкотів грому, безперечно, зірветься ураган, і омбу дуже хитатиме. Отже всім було наказано якнайміцніше прив’язати себе до обраного кожним “ліжка”. Коли неможливо врятуватися від зливи небесної, то годилось би принаймні вберегтися від вод земних і не потрапити в бурхливий потік, який невдовзі вируватиме навкруг стовбура омбу.
Всі сказали один одному на добраніч, не надто сподіваючись, що ніч мине спокійно. Потім кожний забрався у свою повітряну колиску і, загорнувшись у пончо, силкувався заснути.
Але наближення грізних явищ природи викликає в кожної живої істоти невиразну тривогу, котрої не можуть побороти навіть найдужчі. Мешканці омбу, стривожені й пригнічені, ніяк не могли стулити повіки, і коли почувся перший віддалений гуркіт грому, ніхто ще не спав. Було близько одинадцятої години. Гленарван добрався до кінця долішньої поземної гілки й вистромив голову крізь густе галуззя.
Глибини чорного неба вже розтинали прудкі блискучі мигавки, що чітко відбивались у воді. Вони безгучно врізалися в хмари, наче в м’яку пухнасту тканину. Пильно оглянувши обрії, які губились у пітьмі, Гленарван повернувся до своїх товаришів.
— Ну, що ви скажете, Гленарване? — спитав Паганель.
— Гарний початок, друзі мої, і коли так триватиме й далі, гроза буде жахлива.
— Дарма! — вигукнув ентузіаст Паганель. — Коли ми не можемо її уникнути, то хай хоч помилуємось чудовим видовищем.
— Ось іще одна ваша теорія, яка також піде димом, — сказав майор.
— І, либонь, чи не найкраща теорія, Мак-Наббсе! Я поділяю думку Гленарвана — гроза буде розкішна. Оце зараз, коли я намагався заснути, я багато дечого згадав, бо ж ми опинились тут у центрі електричних бур. Я читав якось, що 1793 року, саме тут, в провінції Буенос-Айрес, блискавка вдарила поспіль тридцять сім разів під час одної грози! А моєму колезі Мартенові де Муссі трапилось колись почути в цих місцях гуркотіння грому, котре тривало без перерви п’ятдесят п’ять хвилин!
— Він спостерігав це з годинником у руках? — спитав майор.
— З годинником у руках. Єдине мене тривожить — це те, що наше омбу височіє на рівнині одне-однісіньке. Нам би дуже придався тут громозвід, бо поміж усіх дерев пампи блискавиця над усі полюбляє саме омбу. До того ж, як вам, безперечно, відомо, вчені не радять ховатися від грози під деревами.
— Що й казати, — буркнув майор, — надзвичайно доречна порада!
— Треба визнати, Паганелю, — додав і собі Гленарван, — що ви не дуже-то вдало обрали час, аби повідомити нам ці втішні речі.
— Овва! — озвався Паганель. — Будь-який час добрий, щоб навчитися. Ага! Вже починається!
Гуркотіння грому перервало цю несвоєчасну розмову. Наближаючись, громові розкоти переходили від низького тону до середнього — якщо запозичити з царини музики це дуже влучне порівняння. Та невдовзі вибухи стали різкіші, змушуючи дужче вібрувати повітряні хвилі. Крайнебо охопила огниста заграва, і вже важко було розрізнити, які саме електричні спалахи породжують це нескінченне гуркотіння, що перекочувалось і відлунювало в безмежних небесних глибинах.
Блискавиці, спалахуючи безперестанку, набирали різноманітних форм. Часом, падаючи прямовисно, вони потрапляли кілька разів у те саме місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо коли Араго [51] в своїх інтересних підрахунках наводить лише два випадки спостереження роздвоєної вилкуватої блискавки, то тут їх можна було бачити сотнями. Деякі, розгалужуючись без ліку, розсипались коралю-ватими зигзагами на темному небесному склепінні в химерній грі світляних вогнів. Невдовзі через усе небо, зі сходу на північ, простяглась яскрава смуга фосфоричного світла. Поволі вона пойняла увесь обрій, запалила хмари, немов купу якогось хмизу, і, відбиваючись у дзеркальній воді, створила неозоре вогняне коло, в центрі котрого стояло омбу.
Гленарван і його друзі мовчки споглядали це страхітливе видовище. Пасма білого хисткого світла, досягаючи до них, вихоплювали на мить з темряви то незворушно-спокій-не лице майора, то захоплене обличчя Паганеля, то мужні риси Гленарвана, то розгублений видочок Роберта, то безтурботні лиця матросів.
Поки що не було ані дощу, ані вітру. Але назабаром небесні безодні розкрились, і сторчові смуги, немов нитки на ткацькому верстаті, простяглись через чорне небо. Важкі краплини падали на поверхню озера й відскакували тисячами бризок, що яскріли в спалахах блискавки.