Тоді Гленарван узяв Паганеля під руку, обережно, щоб не збудити, відвів до його нори й вигідно влаштував у ній.
На світанку всіх звів на ноги крик:
— “Дункан”! “Дункан”!
— Слава! Слава! — відповіли Гленарванові його друзі й побігли до берега.
Справді, миль за п’ять у відкритому морі зі згорнутими долішніми вітрилами дрейфувала під парами яхта. Дим із труби танув у ранковому тумані. Хвиля була висока, й судно такої тоннажності не могло наблизитися до берега, не ризикуючи наразитися на обмілини.
Гленарван, озброївшись підзорною Паганелевою трубою, стежив за тим, як рухався “Дункан”. Напевно, Джон Манглс ще не вгледів своїх пасажирів, бо він не міняв напрямку і так само поволі йшов лівим галсом, спустивши вітрила.
О цій хвилині Талькав, щільно набивши свого карабіна, пальнув у той бік, де виднілась яхта. Всі прислухались. Всі напружено вдивлялись. Тричі розітнувся постріл, і тричі озвались луною люди.
Нарешті над яхтою знявся білий димок.
— Вони нас побачили! — закричав Гленарван. — Це гармата “Дункана”!
За кілька секунд приглушений звук пострілу долинув до піщаних дюн і завмер. Тої ж хвилини “Дункан”, змінивши курс й прискоривши хід, поплив до берега.
Невдовзі крізь підзорну трубу стало видно, що від судна відійшла шлюпка.
— Леді Гелена не зможе поїхати, — сказав Том Остін. — Море надто бурхливе!
— Так само й Джон Манглс, — докинув майор, — йому не можна покинути судно.
— Сестро моя! Люба сестро! — повторював Роберт, простягаючи руки до яхти, котру гойдало на хвилях.
— Ох, ніяк не діждусь, коли опинюся на “Дункані”! — вигукнув Гленарван.
— Терпіння, Едварде. За дві години ви там будете, — озвався майор.
Дві години! Справді, шестивеслова шлюпка не могла дістатися до берега й повернутися за коротший час.
Гленарван підійшов до патагонця, що, схрестивши руки на грудях, стояв поряд з Таукою й спокійно дивився на бурхливий океан. Взявши його за руку й показуючи на “Дункан”, Гленарван сказав:
— Їдьмо з нами!
Індіанець похитав головою.