— Я пригадала одуда, коли побачила вас. Волосся у вас наїжилось і заспані ви були, як і отой чубатий птах.
— І всі ці шпильки тільки за п"ять хвилин зайвого сну…
— П"ять хвилин? — перебила мене дівчина. — Цілу годину ви хропли, поки ми готували сніданок і розбирали креслення та цифри на плані долини й печери. Ви вже відпочили, і голова у вас повинна бути ясна. Погляньте-но ось на цю карту дідуся Олега Андрійовича.
Креслення в блокноті геолога я вже бачив не один раз, але й тепер, переглянувши його, не міг розшифрувати значення ліній і цифр, які стояли по незамкненому колу.
На думку Олега, коло означало печеру, а лінії вказували напрям проходів. Цифрам він теж не міг дати ради і, трохи поміркувавши, сказав:
— Порівняємо креслення з розташуванням печери прямо на місці і потім побачимо, наскільки правильні мої припущення.
Це, зрештою, було найрозумнішим, а тому ми більше не гаяли часу на розгадування записів і вирушили до печери. Старобор проводжав нас в дорогу найкращими побажаннями.
Без пригод ми прибули на місце і одразу взялися до роботи. Щоб видно було в темних коридорах печера, ми запаслися ліхтарями — трьома електричними і двома гасовими.
По черзі ми розкопували щебінь і пісок, а Олег тим часом освітлював стіни печери і старанно оглядав їх. Ось він клацнув пальцями. Значить, геолог знайшов щось цікаве. Справді, Олег натрапив на слід давнього вогнища. Про це свідчила закурена стіна й підпалини гірської породи на дні печери.
Можливо, печера за давніх, доісторичних часів була житлом пралюдини. На таку думку наводили й стіни, подекуди обтесані і вирівняні. За інших обставин цей факт міг би надовго привернути нашу увагу. Можна було б вивчити сліди прадавніх жителів цих гір доби кам"яного чи бронзового віку. Та перед нами стояло інше завдання.
Ми шукали золото, багато золота. Проте ці надії не справдились. Навпаки, ми були прикро розчаровані, бо жила чим далі ставала біднішою і, нарешті, зовсім зникла. Ми розгублено поглянули одне на одного, а потім усі разом на Олега.
Геолог мовчки нагнувся, набрав у жменю піску й висипав його крізь пальці.
— Що ви на це скажете, Олегу Андрійовичу? — запитав Чижов.
— Не знаю, що й казати. Я й раніш знав, що ця жила не може бути багатою. І чекав тільки, коли мої побоювання справдяться.
— Вони справдилися надто швидко. Я уявляв собі пошуки багатих покладів зовсім не так, — розчаровано промовив Єменка.
— Шановне товариство, здається, у вас уже пропав запал до роботи? — вигукнув Чижов. — Ми ж тільки-но почали, і хто поручиться, що поклади не лежать десь у темному коридорі, куди ми ще й не заглядали?
— Правильно! — підтримав Олег. — Облишмо копати й огляньмо прохід!
Усі погодились, і настрій знову поліпшився. Ми наділи светри й куртки, взяли ліхтарі, канати і пішли за Олегом, який уже зник в темному проході.
Прохід був вузький і навдивовижу вітряний. Протяг тут був такий сильний, що я мусив придержувати картуза, бо інакше його зірвало б з голови. Коридор весь час петляв. Вертикальні комини над головою вели кудись в незвідану утробу скель. Часто нам зустрічалися горизонтальні тунелі, що зяяли чорними горловинами. Місцями уламки скель так завалили коридор, що майже не можна було пройти. Та ось, нарешті, коридор став ширший, і ми зупинилися, мов зачаровані, оглядаючись навколо. Перед нами була майже кругла скельна порожнина.
Світло електричних ліхтариків падало на стіни, які переливалися всіма барвами веселки, відбиваючи проміння цілими снопами, і сяяли так, що сліпили очі.
ebooksa