Так минув день, який закінчився більш-менш щасливо для всіх, крім Старобора.
Під час розвідки мандрівники знайшли шлях, де вільно могли пройти коні, а тому ми вирішили перенести табір ближче до рівнини, на якій стояла самітна скеля, схожа на єгипетську піраміду.
Ніч минула без будь-яких пригод, і вранці, тільки-но сонце піднялося з-за гір, ми вирушили в похід. Опівдні дісталися до місця, яке було дуже зручне для нас своїм положенням і рельєфом. Тут з-під землі пробивалося кілька струмків, на гірській луці зеленіла розкішна паша для коней, карликові сосни годилися на паливо, а великий виступ на скелі був чудовим захистком для палаток.
Ми домовилися, що це місце буде нашим останнім привалом перед заключною фазою пошуків таємничого скарбу старого революціонера.
Вранці, взявши вірьовки і альпіністські костилі, ми вирушили на місце, де минулого дня зупинилися наші розвідники. В таборі лишився Старобор: у нього боліло коліно, яке набрякло і посиніло.
З великими труднощами подолали ми стрімку скелясту стіну й опинилися на рівній площині, що нависала, мов дах, над глибоким проваллям. Площина з"єднувалася карнизом з вершиною, звідки був спуск у продовгувату улоговину. За допомогою костилів ми піднялися по стіні, прив"язавшись, по черзі пройшли карнизом і, нарешті, опинилися в ущелині. Тут ми почали шукати бодай якихось слідів або знаків, що вказували б дорогу далі. Хоч, по суті, це було зайве, бо за орієнтир нам тепер правила скеля-піраміда.
Дорога до неї, звичайно, була важка, а найгірше те, що, навіть опинившись біля підніжжя скелі, ми орієнтувалися не краще, ніж досі. Чижов довго розглядався навколо, а потім весело сказав:
— Видно з усього, що ми вже біля Співучої гори. Раджу вам як слід її оглянути й вистукати. Якщо нічого особливого не виявимо, то сядемо тут і ждатимемо, поки вона подасть голос. Цікаво, якої-то заспіває нам ця гора.
Чижов зняв свої речі й сів на камінь.
— Щодо мене, то ніякої гори я тут не бачу, це просто скеля, — заперечив Єменка.
Олег мовчки розглядав креслення й записи, киваючи головою. Потім, зорієнтувавши компас, заявив, що йому конче потрібно залізти на скелю. Це, звичайно, було складним завданням навіть для альпініста, бо гладенькі схили скелі майже прямовисно здіймалися вгору. До того ж ніхто з нас не розумів, чого Олег хоче видиратися на вершину. Коли ми запитали, яка Мета цього карколомного підйому, геолог показав на креслення: на вершині трикутника була намальована стрілка.
— Чи не думаєте ви, що ваш дід і його напарник Хатангін випробовували тут свої альпіністські здібності? — запитав Чижов.
Та Олег тільки знизав плечима і мовчки почав підніматись на скелю. Ніхто не виявив бажання бути його супутником; тоді я скинув свої дорожні черевики, взяв арчі,[6] які носив у похідному мішку, обв"язався вірьовкою і пішов на допомогу геологові. За годину ми досягли вершини і нетерпляче почали роздивлятись, очікуючи якихось несподіванок.
Та навкруги громадилися тільки гострі скелі, порізані ущелинами, зеленіли альпійські луки — все було як звичайно в горах. Розчарований, я запитав Олега, — навіщо, власне, цей ризикований вояж, від якого в мене руки пашіли вогнем.
Та Олег не відповів і почав орієнтувати компас. Раптом геолог прикипів поглядом до південного схилу гори і збуджено вигукнув:
— Тільки тепер я прозрів, отут, на цьому горбочку! Нарешті ми знайшли те, що так довго шукали. Погляньте он туди, на оту скелю…
Я подивився якомога уважніше туди, куди вказував товариш, але, крім вивітрених і вкритих зморшками кам"яних стін, нічого незвичайного не побачив. Помітивши моє розчарування, Олег засміявся і квапливо почав пояснювати:
— З усіх приладів, які повинні бути в дослідника, найчутливішим і найважливішим є його власне око. Особливо це стосується геолога. Отой частокіл прямовисних скель — явище унікальне. Ці скелі гранітні. Давно, певно, мільйони років тому, коли вулканічні породи застигали, об"єм їх змінювався, і граніт тріскався. За довгастою розколиною ви бачите порожнину в скелі, що звичайно буває у вапняках. От про неї і сказано в записах мого діда. З підніжжя піраміди порожнини взагалі не видно, бо її заступають оці химерні маківки нижчих скель. Отже, перед нами справжня печера, розумієте, незвичайна печера! І нарешті, загадкове «Співучі г.» розв"язане. Літера означає гроти, а не гори. Тепер мені майже все зрозуміло в останній позначці діда на скелі і в його записах в книзі поезій Пушкіна. За трикутником-пірамідою, на якій ми з вами сидимо, стрілкою позначено відповідний напрям за компасом. Потім іде латинська літера «S», що безумовно, є скороченням латинського Sреlaеum — печера. Тепер усе прояснилося, печеру знайдено, і скарб, напевне, там… у тій печері. Наша взяла! Ур-ра-а!
На радощах Олег так голосно гаркнув це «ура», що наші друзі біля піраміди замахали капелюхами й теж закричали тільки не «ура», а «що трапилось?»
Ми з Олегом приклали долоні до рота і почали скандувати щосили:
ebooksa