— Не знаю… — зітхнув хлопець. — Щось важко мені.
— Напевне, якийсь марний клопіт.
— Що ви знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, про мої клопоти?
— Більш, ніж ви гадаєте! А щоб ви краще спали, я скажу вам таке, чого, може, й не слід було б говорити, бо це небажано для Тамари.
— Для Тамари? — аж стрепенувся Олег, висовуючись із спального мішка. — Вона щось казала вам?
— І так, і ні. А я й не знав, що ви, людина розсудлива, маєте дещо спільне з токуючим глухарем: нічого не бачите й не чуєте. Але ваше становище краще вже хоч би тим, що я можу відкрити вам очі:
Геолог розсміявся, встав і засвітив ліхтар. Потім сів і, склавши руки на колінах, мовив:
— Що ж, послухаю, а щоб видно було, про що йдеться, я ще й засвітив.
— Тож наставляйте, друже, вуха й слухайте. Ви, здається, не бачите того, що діється навколо. Тамара з вас очей не зводить, а ви за звичкою шукаєте скарби тільки в землі і помічаєте все що завгодно, крім живого скарбу тайги, який з вами поруч. Ніби на очах у вас полуда! А було б непогано, якби в вашій голові уляглися всі оті літосфери, гідросфери, тектонізми та петрографії і з досліджень всіляких складок гір ви переключилися б на аналіз своїх власних почуттів.
Олег, видно, зрозумів натяк і принишк. Здавалося, він справді намагався збагнути, що діється в його душі. Зітхнувши, хлопець відповів.
— Справді, я, мабуть, закоханий. І закоханий, хоч це й дивно, в людину, яку так мало знаю…
Не закінчивши фразу, він знизав плечима, ніби від холоду.
— Слово — срібло, — промовив я, — а мовчання іноді — золото. Ось ви замовкли, і я відчув це більш, ніж будь-коли.
— Можливо, ви й маєте рацію, бо, відверто кажучи, єдина особа, яка впливає на мене, це — Тамара. Мушу признатися, що я закоренілий і невиправний холостяк. Уже кілька років я повністю зайнятий науковою роботою, і мені майже ніколи було думати про дівчат.
— А ви часом не жартуєте? — недовірливо спитав я.
— Ні, це цілком серйозно. Зрозумійте, будь ласка: звістка про те, що я небайдужий для Тамари, мене зовсім приголомшила. Голова моя сповнена думок про майбутні відкриття, можливо, навіть незвичайні… Тому ви не дивуйтеся.
— Відкриття, кажете? Цікаво. Що ж то за відкриття, коли вже сама згадка про них тамує ваші почуття?
Олег мовчав.
Мимоволі я подумав про старого шкільного вчителя, невтомного геолога Івана Хомича Феклістова, про його розвідки в тайзі. Може, внук успадкував натуру діда? Може, він шукає зовсім не соболів, а нас тільки дурить розмовами про них?
По обличчю Олега промайнув подив, потім юнак спохмурнів і, кашлянувши, повільно сказав:
ebooksa