Заповіт мисливця

Гадаючи, що постріл Олега не смертельний, я прицілився й теж вистрілив. Лось саме збирався підвестись ще раз, і куля влучила його в ту мить, коли він був вже на колінах. Самець усе-таки підвівся, але тут же захрипів і важко впав на землю.

Другий лось, розпалений боєм і пристрастю, тільки тепер зрозумів, що його суперника звалила невідома і страшна істота, яка визирала з підліска. Він грізно пирхнув, копнув передньою ногою, нахилив голову і метнув на нас погляд, який не віщував нічого доброго. Я вже, було, підвів рушницю, та лось схаменувся, миттю обернувся і помчав галявиною, ніби його переслідував сам чорт тайги. Лосихи тривожно замекали й зникли в кедрових зарослях.

Ми підійшли до мертвого лося. Він не дуже відрізнявся від європейського. Могутні лопати-роги були майже білі, шия коротка і міцна, голова масивна, довгаста, з помітним горбочком на носі. Верхня губа, як і в кожного лося, сильно розвинена й нависала над нижньою. На великому підборідді — довга мичка шерсті, так звана сережка.

В Олега тремтіли руки, обличчя пашіло, юнакові захопило дух. Мисливська лихоманка так трясла геолога, що він мусив сісти. Пальцями розчісував шерсть звіра, гладив його величезні роги. Я щиро поздоровив його з незвичайними ловами, зламав гілочку, змочив її кров"ю лося і подав юнакові — за традицією чеських мисливців.

Олег спочатку не зрозумів, що це означало визнання і вшанування мисливця, та коли я пояснив, він промурмотів:

— Але ж лося вбили ви.

— Помиляєтесь, я тільки добив його, а це могли зробити й ви самі. Можливо, я навіть трохи поспішив, бо на ваш другий постріл чекав тільки мить. Але досить розмов, треба лося випотрошити.

Поки я патрав лося, Олег закопував неїстівні нутрощі, а лівер — тобто печінку, легені, серце і нирки — ми загорнули хвоєю і поклали в мішок. Потім, накривши лося гіллям, поспішили до табору.

Тут нас привітав Петро Андрійович. Правда, спочатку він вилаяв нас за те, що ми пішли, нікому не сказавши, і примусили всіх хвилюватися. Ми присягалися, що інакше зробити не могли, й розповіли, що трапилось.

— Вітаю з успішним полюванням. Але чому ж це, шановний Олегу Івановичу, ви купалися в болоті одягнений?

Розповідь геолога викликала щирий сміх. Було вирішено, що він, Єменка і Старобор підуть до лося, покладуть його на полозки й конем притягнуть у табір.

— І куди ми дінемо стільки м"яса? — спитав Олег, лаштуючись у путь.

— Трохи спечемо і візьмемо в дорогу, решту засолимо і залишимо в льодовні, а коли повертатимемось назад, заберемо додому, — пояснив Єменка.

«І де б тут узятися льодовні?» — дивувалися ми. Проте виявилось, що недалеко від мисливської хижі був глибокий колодязь, його викопали колись золотошукачі. На дні там був лід, що розтавав тільки у велику спеку.

Поки готувалися полозки, Чижов заходився біля принесених лосячих потрухів. За місцевим звичаєм, він понадрізував печінку, серце і нирки, посолив їх, посипав перцем, нашпигував цибулею, а потім настромив на березові рожни і спік над вогнищем. Єменка ж приготував ще й підливу. «Шашлик» з лосячого м"яса сподобався всім.

Олег з товаришами вирушили по тушу лося. До них приєдналася й Тамара. Я, Чижов і Шульгін пішли до гирла річки, щоб подивитися на сліди звірів, які не давали нам спати вночі.

Шукаючи слідів, ми натрапили на стежки, якими звірі ходили на водопій. Але на кам"янистому березі слідів не було. Згодом ми побачили піщану місцину, на якій Чижов розпізнав сліди ведмедів. Проте ведмеді не могли здійняти тієї страшної веремії, що не дала нам уночі спати, і ми продовжували пошуки. Шульгін кілька разів вертався назад, а потім вискочив на великий камінь і почав придивлятися до води.

— Петре Андрійовичу, — гукнув він, — я бачу щось дивне.

Камінь був далеченько від берега. Щоб не скупатися часам в одежі, Чижов роздягся й почав уважно розглядати дно. Я теж приєднався до нього. Піщане дно було всіяне різними слідами, і хоч вода вже трохи змила їх контури, ми зрозуміли, що то не відбитки ведмежих лап. Сліди були округлі, часом овальні, й обидва сибіряки прийшли, нарешті, до висновку, що тут побував хижак з родини котячих.

— Тільки не рись, — зауважив я, — її сліди я добре знаю — вони менші.