Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

22
18
20
22
24
26
28
30

У наступні дні Сіріна виходила з дому разом із Крихіткою, і нора під стіною ширшала з кожним разом.

Мати Дуві — Крихітка називав її місіс Рожинка — вчила Сіріну вишивати по чудовим тканинам, схожим на ту, яку вона подарувала. Тим часом Сіріна навчала місіс Рожинку плетінню. Принаймні почала навчати. Показала, як пров’язуються лицеві та виворітні петлі, як треба їх набавляти і спускати, але тут місіс Рожинка взяла у неї плетіння — і Сіріна аж рота роззявила, дивуючись швидкості та спритності вкритих рожевою вовною пальців. От дурепа, і чого це вона вирішила, що лінженійка ніколи не чула про плетіння.

Проте інші лінженійки оточили їх — обмацували плетіння і щось вигукували м’якими флейтовими голосами, наче вперше бачили подібне. Маленький клубок шерсті, що його прихопила з собою Сіріна, навдовзі скінчився, та місіс Рожинка принесла мотки товстих ниток, які лінженійці використовували для вишивання, і Сіріна почала плести із тієї сяючої пряжі.

…Незабаром усмішок, жестів, сміху і посвистування вже не було досить. Сіріна розшукала магнітні стрічки — нужденні уривки — із записами лінженійської мови і стала вивчати. Допомагало це мало, бо словник не дуже підходив до проблем, які б вона хотіла обговорити з місіс Рожинкою та іншими. Але того дня, коли вона вимовила і просвистіла до місіс Рожинки свої перші лінженійські слова, та, затинаючись, відповіла їй мовою землян. Вони наввипередки сміялися й свистіли і навіть почали показувати на мигах, перекриваючи здогадами прірву непорозуміння.

Наприкінці тижня Сіріна відчула себе злочинницею, їм з Крихіткою жилося досить весело, а Торн з кожного засідання повертався все більше й більше виснажений.

— З ними неможливо мати справу, — з гіркотою в голосі проказав Торн одного вечора; він сидів, зіщулившись, на краю невеличкого крісла. — Ми не здатні схилити їх до чого-небудь.

— Що вони хочуть? — спитала Сіріна. — Ще й досі не повідомили?

— Я не повинен тобі розповідати… — Торн відкинувся на бильце крісла. — Врешті, яка різниця? — втомлено мовив він. — Усе летить шкереберть!

— Ой, ні, Торне! Вони розумні люд… — Вона затнулася на півслові, помітивши здивований Торнів погляд. І додала, ніяковіючи: — Хіба не так? Хіба не так?

— Люди?! Це потайні, ворожі чужинці. Ми говоримо до хрипоти в голосі, а вони пересвистуються і відповідають лише “так” чи “ні”. Ото й усе…

— А вони розуміють…

— У нас, як і в них, є перекладачі. Не дуже вправні, але інших немає.

— А все-таки, що їм треба?

Торн коротко засміявся.

— Як ми їх зрозуміли, вони усього-лише хочуть отримати наші моря й океани з прибрежними землями.

— Торне, вони не можуть бути такими нерозумними!

— Ну, відверто кажучи, ми не зовсім певні, що прибульці мають на увазі саме це, та вони раз по раз повертаються до питання про океани, а коли прямо питаємо, чи потрібні їм наші океани, висвистують заперечення. Ми не здатні зрозуміти одне одного…

Наступного дня разом із своїм неспокоєм, Крихіткою і кошиком з наїдками вона знову спустилася схилом пагорба до діри. Напередодні місіс Рожинка пригощала їх обідом, а тепер настала черга Сіріни. Вони посідали на траву, і Сіріна приязно посміялася з місіс Рожинки, коли та покуштувала оливку, так само, як і місіс Рожинка— з неї, коли Сіріна вперше відкусила пірвіт — проковтнути страшно, а виплюнути соромно.

Крихітка і Дуві заходилися коло лимонного торту із збитими вершками, що призначався на десерт.

— Не чіпайте торт, Крихітко, — сказала Сіріна. — Він до чаю.