Вони зійшли з пагорба.
— Чому тут немає інших дітей? — спитав він. — Я хочу гратися хоч з ким-небудь.
— Ну, це важко пояснити, — почала Сіріна, стаючи на вузький карниз понад сухим руслом струмка.
— А ти не пояснюй. Просто скажи.
— Гаразд. Лінженійські генерали прилетіли на великих чорних кораблях поговорити з генералом Воршемом і ще декількома нашими генералами. Вони прихопили з собою свої родини, які перебувають в отих череватих гарних кораблях. Тож наші генерали і собі привезли своїх рідних, але в усіх них дорослі діти, і твій батько — єдиний генерал, який має маленького синка. Ось чому тобі немає з ким гратися.
— Еге-ге, — задумливо промовив Крихітка. — Виходить, по той бік муру повинні бути діти, так?
— Так, мабуть, там є маленькі лінженійці. Гадаю, що їх можна назвати дітьми.
Крихітка ковзнув на дно висохлого струмка і розтягся на животі. Він притис щоку до піску і зазирнув крізь шпарину там, де огорожа перетинала русло потоку.
— Нікого не видно, — розчаровано мовив Крихітка, Вони рушили додому, до вершини пагорба.
— Мамо? — проказав Крихітка, підходячи до їхнього будиночка.
— Що, дитино?
— Ця огорожа для того, щоб утримати їх там, еге ж?
— Правильно.
— Мені так не здається. Схоже, не їх відгородили, а мене.
Кілька наступних днів Сіріна дуже непокоїлась за Торна. Лежала поруч нього з розплющеними очима в темряві їхньої спальні й молилася. Спав він неспокійно, певне, навіть уві сні боровся — шукав виходу.
Зціпивши зуби, вона прибирала недоторкану їжу й знов варила каву. З надією летіла подумки за ним, коли, сповнений нових сподівань і рішучості, він вирушав із дому, і сумувала, коли повертався — виснажений, приносячи з собою дух відчаю і безвиході. В проміжках намагался розважити сина, дозволяла йому цілими днями бігати по жилій зоні військового містечка, а ввечері якомога довше гралася з ним.
Якось Сіріна укладала волосся у високу зачіску, стежачи краєм ока за сином, який бавився у ванні. Він набирав повні пригорщі мильної піни і обліплював нею щоки і підборіддя.
— Голюся, як тато, — примовляв він. — Голюся, голюся. — Вказівним пальцем змахнув піну. Знову набрав повні жмені і розмазав її по обличчю. — Тепер я — Дуві. Пухнастий, як Дуві. Дивись, мамо, я весь…
Він розплющив очі, бажаючи пересвідчитись, чи вона дивиться. Внаслідок цього Сіріні довелося згаяти кілька наступних хвилин, промиваючи йому очі. Коли врешті сльози змили геть сліди нещастя, Сіріна сіла поруч сина й почала утирати його обличчя рушником.
— Б’юся об заклад, Дуві також заплакав би, коли б йому мило потрапило в очі, — зітхнув Крихітка. — Правда ж, неню?
ebooksa