— І ти не боявся?
— Ні-ні! — І швидко додав: — Ну хіба що трішечки, попервах. Я гадав, може, у них є хвости, щоб обгортати шию. Але виявилось, що хвостів у них немає… Лише одяг… такий як у нас, а під одягом вовна.
— Ти казав, що бачив також маму Дуві?
— Еге ж, — мовив Крихітка. — Вона була там першого дня. Саме вона випровадила решту геть, коли вони обступили мене. Всі дорослі. Жодної дитини, за винятком Дуві. Вони трохи штовхалися, хотіли доторкнутися до мене, але мама Дуві наказала їм піти, і вони пішли, залишилася тільки вона з Дуві.
— Ох, Крихітко, — вихопилось у Сіріни; вона перелякалася, уявивши малюка, якого обступили лінженійці, штовхаючись і намагаючись “доторкнутися” до нього.
— Що з тобою, неню?
— Нічого, любий, — вона облизнула пересохлі губи. — Можна я піду з тобою наступного разу і подивлюся на Дуві? Я хотіла б познайомитися з його мамою.
— Звичайно! — вигукнув Крихітка. — Ходімо.
— Ні, не тепер, — мовила СірІна, відчуваючи, як од страху ноги в неї стали ватяними. — Вже запізно. Підемо взавтра. І, Крихітко, не кажи поки що нічого таткові. Нехай це буде для нього несподіванкою.
— Гаразд, мамо. Це буде чудовий сюрприз, правда? Ти ж була страшенно здивована, еге ж?
— Так, я дуже здивувалася. Наступного дня Крихітка, сівши навпочіпки перед норою під муром, обстежив її.
— Трохи завузька, — вирішив він. — Ти можеш не пролізти.
Сіріна засміялася, хоча серце в неї стугоніло від хвилювання.
— Було б дуже ніяково прийти в гості і застрягти в дверях.
— Було б смішно, — розвеселився Крихітка. — Може, підемо пошукаємо для тебе справжні двері?
— Ні, — поквапилася заперечити Сіріна. — Ми розширимо цю діру.
— Гаразд, піду приведу Дуві — він допоможе копати, — сказав Крихітка.
— Чудово, — відповіла Сіріна і клубок підступив їй до горла.
Кріхітка ліг на пісок і ковзнув під огорожу.
— Починай копати. Я скоро повернуся, — гукнув він.
ebooksa