Тим часом почала розкручуватися справа хабарників. Дали показання п’ятеро з тих, хто одержав останнім часом ордери на квартири без жодних на те підстав. Трьох із них звів з “потрібними людьми” у відповідних відділах виконкому особисто Деркач. Але поки що чиновників не чіпали, тривало попереднє розслідування, і даних про особисту Деркачеву вигоду від посередництва ще не мали. Чи відомі були Жорі всі козирі, зібрані слідством? Навряд. Тільки двоє — Вадим і Шеремет — знали все. Але Деркач не міг не винюхати, не відчути, що є
Втім, важливо…
Та спершу про Деркача. Нещодавно, коли Вадим знову повісткою відірвав Жору од трудів праведних, пролунала пісня, не схожа на попередні.
Розмовляли тет-а-тет. Дивлячись Вадимові в очі, Деркач визнав, що є за ним і рекет, і ще деякі малоприємні, але прибуткові дрібнички, однак усе це не з власної ініціативи, а навіть всупереч його бажанню. Залякали, мовляв, примусили, мовляв… керують, мовляв, а він, боже теля, віддає дев’яносто п’ять відсотків прибутку в невідомі клешні. Міцні і всюдисущі ті клешні, тож коли ї м хоч щось стане відомо про оцю ось розмову, можна терміново замовляти труну. І Деркачу особисто, і всьому його сімейству.
— Ось так, — зітхнув Вадим. — А я ще тоді на нього нагримав: за дурня, чи що, мене маєш, казочки розповідаєш? А тепер… Два трупи… Хоч дітей поки що прикрити треба.
— Не проґав повороту, — озвався Шеремет.
Вадим зменшив швидкість і невдовзі звернув на ґрунтовий шлях. Півхвилини — і вони вже за пагорбом.
Цей не позначений на туристських схемах шлях з’єднував дві основні траси, що вели до Узені з півночі і сходу. Майже на середині дороги, у затишній долинці, лежало село Маловидне, на околиці якого рік тому відкрилося сімейне кафе, що його в народі назвали “У Явдохи”. Клієнтів вистачало, бо годували тут ненабагато дорожче, аніж у колгоспній їдальні, що стояла неподалік, але набагато смачніше.
До тітки Явдохи понадилися навіть місцеві, та основну клієнтуру все ж постачали колеса. “Далекобійники”, трасовики, водії рефрижераторів та трайлерів швидко збагнули, що десять верст укоченою грунтівкою — не відстань, а карбованець переплати — не гроші, коли йдеться про смачне та поживне. Наїздили сюди, особливо на вихідні, й цілі компанії, і не лише з Узені, а навіть із обласного центру. Тому роботи Явдошиному сімейству вистачало.
Отже, був понеділок. Ранок. На єдиному сільському майдані стояв тільки один КамАЗ з рефрижератором. Водій копирсався у двигуні.
Молодша Явдошина донька, Катря, веселе створіння на міцних засмаглих ніжках, саме домивала ґанок, біля якого стояла розцяцькована, як індіанський фетиш, “Чезета-500”, вся в люстерках, щитках, наклейках, нікельованих трубках.
Матвій Петрович глянув на годинник. Дев’ять двадцять п’ять. Він уявив собі шкіряно-металеве опудало, що гасає на
Вадим теж вийшов з машини, швидко обмацав усе довкола чіпкими очима, якось по-котячому прослизнув повз Катрусині ніжки і вибіг на веранду.
Та очікуваного опудала там не було. За столиком сидів єдиний відвідувач: майор міліції, начальник Узенського райвідділу Микола Сагайда.
3
— Ми теж поснідаємо, — вирішив Матвій Петрович, потиснувши руку Сагайді.
Потім глянув уважніше на візок, де стояло Миколине замовлення, і додав:
— Заодно й пообідаємо. Бо коли-то ще доведеться…
У Вадима апетит був нікудишній. Можливо, тому, що розповідав Сагайда про речі, які не дуже поєднувалися з ідилічним сніданком на веранді.
Отже, близько третьої ночі. Провулок Травнений. Освітлення там немає. Глухі паркани. З десяток будиночків у глибині садиб. Трьох мешканців розбудили постріли. Два постріли. Ще троє місцевих запевняють, що спали й нічого не чули. Може, правда, а може, просто не хочуть мати справу з міліцією. Одним пострілом був смертельно поранений Георгій Деркач, другим — убита його дружина, Клавдія. Викладачка. Обидва постріли впритул. Жінку поцілили в потилицю. Класичний каральний постріл. Миттєва смерть. Георгія — під ліву лопатку, пропалені і піджак, і сорочка. Після пострілу Деркач пробіг кроків тридцять і впав мертвий. Сильна внутрішня кровотеча і больовий шок.
ebooksa