Олекса певен, що якби й цей раз, тоді, як вона прибігла, коли б удалося перекинутися з нею хоч парою слів, вона вдержала би свого сильного чоловіка. Мов канатом сталевим, вдержала би одним словечком. Простим-простим.
Але він же не зупинився і на мить. Коли побачив її закривавлену — світ замакітрився йому перед очима, все здалося дрібницею перед образою цієї дорогої істоти — і от… сталося.
Та Олекса не жалів. Він і зараз не зробив би інакше, але що от зараз не можна прибігти до неї, оповісти; поскаржитися на тяжку незаслужену обіду… Вона б зуміла заспокоїти. Вона б якось представила се в іншому, приємлемому світлі — і воно стало би легше. Так що ж, коли жінки немає, сім"ї немає… І хлопчика, малого Олексика, немає, що любив так влізти батькові на коліна й бавитися грідушками. Немає нічого. Пустині полонинські, дикі печери, куди так цікаво було лазити хлопцем і так нецікаво лізти тепер, щоб там жити…
Став серед дороги і з тоскою оглянувся. Куди йти?
Направо, наліво, вперед, назад — всюди однакова самотність, всюди однакова небезпека й обов"язок братися за зброю… Се ж когось треба вбивати, когось калічити. Навіщо се і кому воно потрібне?
Надіявся на єгомостя, чекав його слова, благословення, поради й допомоги — і от… Ще нічого не було, а він уже злякався, продав. А згодом? Чого доброго, й донести може. От так отець святий… Всі вони однакові… їх душу псам іздохлим.
Рішив побувати дома за всяку ціну. Зайде до Осташука — він сидить на узбіччі. Попросить дати знати жінці. Той такий, що не зрадить. Зрештою — буду берегтися.
Бистрим кроком і якось заспокоєно пішов до села.
— Хто там?
— Ано-ко вийдіт, ґаздо, на мінуту.
— Ти, Оле?..
— Я…
— Зара…
Вийшов. Оповідав новини, які могли цікавити Олексу.
— Гайдуки брали до двору дєдю твого, жінку брали. Кричєв пан на нє…
— Кричєв то пусте. Але не бив? Не знущєвси?
— Ні, не казали.
Олекса зітхнув із полегшою. Значить, погроза мала свій скуток.
— Но, а ти єк, Оле?
— Та й що? Маю п"єтнацік легінів під собов, — хвастонув Олекса. — Нароб"ю такого, що всім дивно буде.
ebooksa