«…Убивець… це сидить убивець… на руках у нього людська кров… І я стискав цю руку… дружина моя, моя чиста Анна віталася з убивцем…
…Але ж бо він убив ворога… І свою, і своєї, і нашої справи… Хіба де коли обходилося визволення без крові?.. Хіба Хмельницький не бродив у ріках крові?.. А гайдамаки брацлавські хіба не ріжуть, не вішають панів?..
…Це все так, але… Але сидіти за одним столом із людиною, що має ще не засохлу кров на руках… Він візьметься за рушник — а від того зостануться криваві сліди пальців… Моє тихе обиталище… мої книжки… рукописи — і кров… Кров на рукописах, на чистих аркушах паперу, де я хотів писати великі слова любові, сніжно-білі, чисті мислі, що вели би людство до щастя… Через розум, через веління серця, а не через кров…»
Отець Кралевич напружував усю свою волю, як це вміють робити сильні люди, щоб не дати помітити Олексі впливу оцих своїх думок, але нерви були сильніші мозку й не повинувалися приказам із центру. Єгомость змушував себе балакати з Олексою по-прежньому, вдавав, ніби цікавиться справою, а сам час від часу кидав погляд на руку Олекси, на рукави сорочки — чи не помітно там кривавих слідів.
Олекса тільки дивувався. Що сталося з єгомостем? Де ділася його привітність, його щира бесіда, товариське обходження. Це ж чужа, чужа людина сидить тут, по-чужому дивиться, по-чужому говорить. Але чому?.. Може, він нездоровий? А може, що трапилося лихого?..
Олекса не розумів і шукав об"єктивних причин. Але от увійшла матушка кликати на обід. Так було багато разів, так було завжди: матушка приходила і ґречно, тепло просила на обід.
Але єгомость заклопотано якось устав і, криючи схвильоване лице в повороті голови, сказав:
— Я… видиш… іще не хочу обідати, а… панові Олексі, мабуть, дуже спішно…
Панові Олексі…
І мов ударило Довбуша. Він зблід, цей сильний чоловік. Одразу не стало і одної кровинки в лиці… В одну мить зрозумів, що він тут чужий, що ніякого такого ідейного керівництва звідси не діждешся, що всі оті Верлани, Гриви й Медведі, і Україна ота — то все брехня, і нічого такого ніколи на світі не було. І що коли попав ти вже на свою опришківську дорогу, то йди самотужки, як твоя власна голова розуміє, а не надійся ні на попів, ні на панів, ні ще на яку там сволоту. Олекса встав і почав прощатися. Матушка підняла здивовані очі.
— Але куди ви, Олексо? Таже обід на столі.
Олекса посміхнувся якось криво і жалібно.
— Мені вже тих обідів не їсти… Буду з торби хлібом жити, з скали воду пити.
Поклонився й вийшов.
Матушка здивовано дивилася на чоловіка.
— Що з ним, що ви йому сказали?
Отець Кралевич нахилив до дружини лице й прошепотів:
— Він убив чоловіка…
— Кого?.. Як?.. Де?..
Єгомость оповів усю історію з економом. Матушка нервово встала.
ebooksa