— Ци мені лаяти таких великих панів?.. Та я й подивитися на ні бою. От єкби… єкби ви були ласкаві дати мені знак єкий… шос із себе…
Василь сміявся:
— А шо я ті дам із себе? Гачі дати? То в мене вни онні — ци я му ходити без штанів, га-га-га…
Йосьо дивився по хаті — що би таке взяти. Але в халупі Василевій було голо.
Погляд шинкаря впав на засмальцьовану крисаню старого Василя. Тій крисані було, мабуть, стільки ж літ, скільки й самому Василеві. Зашкарубла, просмальцьована, вона виглядала на якийсь безформений шматок шкіри неоприділеного кольору чи кольорів. То була неписана історія життя її обладателя — Василя Довбуша. Впрочім, не можна було би сказати, що неписана, бо там все було написано, тільки не тим чи іншим абецадлом, а певними, самому лише Василеві зрозумілими ієрогліфами.
От шпалаба урвана. Це ще парубком відбивався від десятка легінів із сусіднього села, куди ходив до дівчат. Не тому, щоби своїх бракувало, а так, із буйності.
От бик пробив діру рогом, як метав колись у полонині. А ось дірочка таємного походження… так ніби слід кулі поліцейського «гусарського» пістолети…
Багато там було всяких знаків. По магнатських домах вішають військові трофеї по стінах, що оповідають правнукам історію їх дідів. Василь міг би повісити на кілку свою крисаню і по ній оповісти історію не свого лише, а цілого покоління. Бо те, що переживав він, переживала й більшість таких, як він.
І от цей, можна сказати, літопис побачило шустре око Йося.
— Гачі… шо мені гачі? А от коби-сте були ласкаві та й дали мені оту вашу кресаню, то я би вже вам файно подєкував, а завтра бих прислав вам нову, та таку, шо ф-фа!.. Дивитиси мож… Дайте, ґаздо. Видев, ваші сини знают, шо то дєдева кресаня.
Ого! Ще би їм не знати, коли від маленькості вони не бачили на голові дєді іншого убора, лише оцю вічну, незмінну — і буденну, і святочну — кресаню.
Але Василеві якось не хотілося розставатись із тою реліквією.
— Та я до неї звик… та вже тіцькі роки… та на якого дідька мені нова… то молодому кортит, а мені то вже…
Але Йосьо все ж таки Йосьо, і не був би він Йосьо, коли би не вмів допинати свого. В результаті переговорів Йосьо забрав ту святиню родини Довбушів і дійсно як дорогоцінність поніс додому, притуляючи до грудей.
Справді то була вартісна річ. То була гарантія збереження свого майна, гарантія збереження «трудів» стількох літ.
А Василь увечері зробив «бал» своїм близьким і дальшим сусідам. Попилися всі як… Старий все припрошує:
— Пийте, людонькове! Не шкодуйте жидівського добра. Я пошлю до Лючі, й мені Йосьо ше даст. Та шо до Лючі… До усєкої коршми пошлю, то мені усєкий жид даст. А то чому? Бо я лиш іскажу слово онно — і кант! Бо у мене сини-и… Ні у кого таких синів нема, йк у мене сини.
І хвалився, фудулився, аж поки непривичний хміль звалив його серед таких же п"яних, як і він.
А за який тиждень попробував своєї могутності. Закликав пастуха Жолоба Олексу, дав йому рогатину.
— Іди до Лючі, до Йося-шинкаря, і скажи му, що я, Василь Довбуш, тебе посилаю, аби Йосьо дав горівки. А рогатину цесу даю на знак.
ebooksa