— Се у вас тут, на долах, можна собі позволити на таке з хлопом. А у нас в горах це попросту неможливе.
Пан полковник сміявся з того.
— То пан не вміє. Якби я сидів у ваших околицях, я би вам показав, як то треба тримати хлопа в руках.
Коли об"явився Довбуш і рядом учинків заявив себе як месник народних кривд; коли раз, і два, і кілька трапилися факти, що селянство скаржилося Довбушеві на лютість панів і Довбуш ішов і творив розправу, багато шляхтичів мусили змінити свій режим; дехто пробував і загравати із своїми підданими.
— Ну що, панове сусіди, — півжартівливо, півсерйозно говорив такий до своїх селян. — Будете закликати Довбуша до мене?
Селянство або відмовчувалося многозначно, або лицемірно говорило:
— Ми ваші, ви наші…
Дивно було одно — і над тим багато дехто задумувався: як то одразу оцінило селянство виступи Довбуша як свої власні й дало на них свою санкцію. І раніше ж бували опришки, і вони розбивали панів, але чомусь селянство не розписувалося за них. Виказувало до декого з них свої симпатії, допомагало часом, але то все в певних границях природно.
Тут же якось одразу сталося щось інше. Перших кілька нападів, і ім"я Довбуша вже у всіх на устах, всі селяни повторюють його з тою усмішечкою, з якою ото оповідають улюблені свої анекдоти про дуже мудрого хлопа й дуже глупих панів. Одразу пішли творитися якісь оповідання, якісь легенди навіть про особливі вчинки Довбуша. І всюди червоною ниткою проходила симпатія нового отамана до бідного люду.
— Єк ішов Довбуш із Ляховец, над ріков над Бистрицев, лапав рибу Василь Василюк, господар лєховецький. Довбуш прийшов до нього й каже:
— Рибу лапаєш?
— Ає, рибу.
— А ти нас погостиш?
— А чому ні? Погощу. Я шє й дома маю.
— Ну то ми підем до тебе на вбід.
Пішли. Та й добре їх усіх почастував рибов. Довбуш подякував, а витак каже:
— А шо тобі належитси за тото?
— А нічо.
— Ну, то настав"єй шєпку.
Тот наставив шєпку, а шєпка велика, шо й півгєлетки в неї влізе. Та й Довбуш насипав му повно гроший.
ebooksa