Спохмурнів Василь. Що тут євреєві треба? Коли єврей іде до крескенина, то вже напевне з лихою думкою: драча якась нова ци біда го знає, що вни вже там, жиди з панами, вигадали.
Гість підійшов до воріт, обганяється від собаки.
— Узміт кутюгу… Кутюгу узміт…
Василь відогнав пса.
— Ви будете Василь Довбуш?
— Я…
— То, може би-сте, були ласкаві піти д"хати — я би шос хтів зговорете з вами.
Здивований іде Василь до хати: щось дуже лагідно говорить жид.
В хаті ще чудніше. Кланяється єврей Василеві раз, кланяється два, кланяється й три. Потім ставить на стіл велику бутлю горілки, кладе два буханці білого хліба, такого, що зроду такий не лежав Тут на столі у Довбушів. Фаску масла кладе, бринзи, ковбаси такий кавалок, як кінська нога.
А виклавши все це з бесагів, поклонився ще раз і каже:
— Прошю вас приймати цес дарунок та й аби-сте були ласкаві сказати своїм синам, аби вни мене не грабували.
Але… Ось воно що…
Лице Василя набрало ясновельможної поваги.
— А ти би хто був?
— А я називаюся Йосель, Йосель Бергштейн. Я орендую шеньок у Лючі. Так я видів ваших синів — уй… Шо за хлопи… Єк дуб"є… Слава Богу, шо-сте дочекали таких синів…
Може, й не цілком Йосель славив Бога за Довбушевих синів, але бодай так говорив.
Дивлячись на солідні аргументи, якими підкріпив Йосель своє прохання, Василь велично відповів Йоселеві:
— Не бійси, жиде, нічого і йди собі д"хаті супокійно. А йк прийдут ід тобі сини, то скажи, шо був у мене й шо я велів їм тебе не займати. Дай їм їсти-пити — та ото й по всему. А коби таки конче хтіли рабувати, то вилай їх порєнно та й скажи, що дєдеві донесеш.
Лице Йося зробилося унилим. «Вилай добре… Се тоді, як корчма горить, звідусюди пістолетні вистріли, а коло горла тобі ножик тримають. Вилай добре, коли я один, а їх десять, а може, сто — я знаю?»
І тому скорбно відозвався Йосьо:
ebooksa