— Борзо повіносив усі дорогі речі гет з хати, а поскликав від сусід дрібні діти і не дав їм цілий день їсти, аби були голодні. Сам перебрався дуже бідно і поставив післанцє на дорозі, аби дав знати, коли ме Довбуш іти, аби попаде варила їсти для тих дітей. А єк тот посланец дав знати, вна зачєла варити кукурудзєний чир.
Довбуш прийшов, дивитси на того і питає:
— То всі твої діти?
— А всі.
А діти кричут: «їсти!.. їсти!..»
Подивився, подивився Довбуш і каже:
— То ліпше бути денним зарібником, ніж таков попадєв, як ся.
Та й усі ті гроші, що зрабував у Грабівцях, дав сему попові.
Підкреслювалася загалом щедрість нового отамана не тільки спеціально до бідних, а взагалі. Вказувалося, що у нього немає тої жадності до грошей, яку проявляють взагалі розбійники. Оповідали, наприклад, що в Сиготі багачі збудували собі спеціальну скарбницю, куди зсипали своє золото й серебро. Причім зробили це дуже хитро.
— Жиди хтіли Олексу змудрувати та й усипали успід золота, а поверхи срібла у скриньох. Гадали, шо си май скорше заберут, шо зверху, та й далі.
Але Олекса добачив се зара: узєв лопату і повигортав золото наверх. Кожний леґінь набрав, шо міг, і пішли у гори.
Єк вийшли на прилуку, то дивитси Олекса, що декотрий леґінь набрав тих грошей, шо ледве несе. Сказав стати і принести усі торби д"собі. З кождої торби надсипав, а лишив лиш тілько, кілько хлоп годен занести. Решту, шо лишилося, розсієв кругом по прилуці.
— Нащо ти, Олексику, розсіваєш золото? — кажут легіні.
— Е, дітоньки. То і за тридцік років найде пастушок грошик — зрадуєси тому дуже та й Бога запросит.
А в Солотвині, оповідали, як забрав касу Довбуш, то взяв лопату й викидав усі гроші надвір.
— То єк був гмін людей, цілий, казати, єрмарок, так усього кинулоси збирати гроші. Люде дуже урадувалиси тому і Бога просили за Довбуша, бо кожний ніс купу гроший з єрмарку додому.
Часом це розкидання грошей приходило ніби ні з того ні з сього, видно, просто від повноти душевної. Так ніби трапилося раз у Зелениці, де на Спаса, коли люди йшли до церкви, Довбуш ніби взяв решета й почав розсівати гроші на дорозі.
— То сієв від Єков"єків аж онде, де сидит Єнкілька. Люде йдуть до церкові, аж ту див"ютси — гроші… Забули й за церкву, кинулиси збирати. Та йк зачнут сварку, а далі бійку… Зробили ціле пекло над тим маєтком, що їх Довбуш почєстував. Одно перед другого хотіло бирше набрати… А Довбуш си сміє…
Взагалі, припав до душі народові новий отаман. Рядом із жорстокістю, з якою він розправлявся з ворогами народу, відмічалося ласкаве, лагідне ставлення до жінок і особливо до дітей. А най би котрий з легінів дитину малу торкнув, він зараз: «Най, — каже, — най… Не руш…»
— То вже я самий знаю, шо правда. Він був ув Олінє в Зелениці. Та шо ж, баювали там трохє у саду — бо ув Олінє був садок. Рано, єк уже йти, Довбуш каже: «Дивиси, газдику, аби хлопец твій — а у Олінє був малий хлопчішє — аби хлопец, — каже, — не йшов у сад, бо оден з моїх легінів згубив ніж».
ebooksa