— Я піду…
— Ні, молодице, не підеш. Та й гори — ци вни малі? Таже то тисячі миль… Де шукати? В котрий бік іти? Зрештов, не так вни сі приховують, вопришки, аби котрий-будь їх міг знати. Може, десік разів ти будеш іти попри них, а не спостережеш.
— Я таки піду…
І скільки не бився Василь, скільки не вговорювала стара Катерина, відповідь була одна: «Я піду…»
Може, так і пішла би Мокрина у саму у безвість, але несподівано трапився їй попутчик. І не один.
Від недавнього часу в селі блукався чужий чоловік. Одежа на ньому селянська ніби, доліська, хоч з обличчя на селянина не виглядав. Каже, що він із села Голоскова якогось, підданий якогось пана Карпінського Андрія. Сей пан, каже, такий лютий, такий лютий, що лютішого вже на світі нема. Неволить людей багато робити: і косити, і жати, і снопи возити, і толоки збиває (прихожий толоку називав «клака»).
— Думайте лиш, люде. Така тєжка у нас панщина, шо як село селом — ніхто не був у церкві. Бо то цалий тиждень робимо, а в неділю обрахунок. Хто не доробив, каже його економ замкнути. І мусиш сидіти до понеділка до досвіта. Рано в понеділок скоро світ — випустив, дав кілька буків і жене на панщину.
Печеніжинці лиш похитували головами. Се гірше, куди гірше, як у нас. У нас іще такого нема.
— Ой буде і у вас, люде… Буде, ой, буде… А отаман літає селом, як вихор, та зганяє людей до роботи. Хто спізнився трохи, того в полуднє б"ють.
— А вроки великі?
— Ой-ой-ой… Чи бураки, чи збіжже яке полоти, то все стаємо на тільки місця, шо два мали би шо займати. У нас усе полільник робить за двох. Ану став котрий — ого! Вже летит економ і лущит гарапугою. Б"ют, за все б"ют. За зело в полотьбі, у жнива за два-три колоски — куди, все б"ют на пропадне.
І знов кивають гуцули головами. Все ж у них такого нема.
— А як жнива надійдут, то щоднини копу нажати мусиш, снопи під міру, у півклані поскладати і колосся визбирати — тогди додому йди.
— Ого…
— А взимі молочене в"їдає. Кождий має копу змолотити в тижні. День малий, а снопи великі, не раз і два дні оден мусиш молотити. А ту єнчі всєкі роботи. Отеє дорошівським жидам дерево возили…
І багато такого розказує зайда. Каже, що громада вислала його шукати Довбуша, най би прийшов та дав лад із тим проклятим паном Карпінським.
Але люди печеніжинські не такі футкі, аби зараз же справляти до Довбуша. Хочеш — іди сам, а радити ніхто не буде. Бо то може бути яка зрада. Бо якось не будить довір"я цей зайда. Каже про тяжкі роботи, а у самого руки чисті, мозолів, видать, і не було ніколи.
От баба об"явилася, скаржиться на другого пана, Злотніцького якогось, — оце вже видко, що баба й єсть, і зради жодної тут нема. Коли бабу питалися цікавіші, чи не чула вона ще й за лютого пана Карпінського, баба здивувалася.
— Карпінського? Скільки ми чували у селі, то се дуже добрий пан, і на нього неначе ніхто не скаржився.
Селяни переглядалися, хотіли навіть зробити конфронтацію, але Мокрина в скорім часі добилася-таки того, що її відправлено до Довбуша. Сталося це так.
ebooksa