Почали виходити схвильовані, перестрашені люди, мужчини й жінки.
— Єкий ваш пан? Лихий? Клєтий? Мучив нарід? Шо?
Слуги загули всі враз. Слів не зовсім можна було розібрати, але відповідь була ясна.
— Вже що там що, а про нашого пана й паню це гріх сказати. Я хоч і під присягою… Та що балакати — хіба не видно?
І дійсно — Олексі одразу було видно. Як тільки увійшов. Стіни дихали тут спокоєм. Обличчя слуг, їх поведінка, одежа — все говорило за те, що вони не похожі ні на катованих, ні на катів.
— Се ви так говорите, бо ви панські слуги. Слуг пани тримають добре, бо то їх посіпаки. А от на селі.
— Най пан отаман закличуть із селян кого. Хоч десять душ…
— То витак. А був у вас на селі ци в дворі наймит Ясько Воротило?
Слуги здивовано переглядалися між собою.
— Ясько Воротило? Ні, проше пана, ніби не було у нас такого…
— Може, на селі був?
— Ми самі усі з села, то ми село знаємо.
— У нас таких і людей нема.
— У нас Досійчуки є, Мокрицькі, Коржі, Панькови, Бідники, Воробці, Колопенні, Кобильники… Усєкі, проше пана, є — лише Воротилів у нас як село селом не бувало.
— Єк то не було? Отакий та отакий…
Олекса описав вигляд зайди. Один зі слуг ударив себе по лобу.
— Чкайте, пане отамане. То у цего Воротили ше бородавка під носом?
— Так, є бородавка. А видиш.
— А то я, проше пана, ходив-єм у поле. Та й див"юсі — їде якийсь пан бричков польовов дорогов. Стала бричка здалека, а мені видно, що там двох сидять. І пан усе показує на наш двір руков, все показує на наш двір руков. А я ше погадав-єм собі, шо то за пан їде польовов дорогов, а не гостинцем, і шо то йому за потріб на нашого пана двір указувати. А витак вони попри мене їхали, та й я добре видев-єм і пана, й того другого. Виглєдав, як батяр станіславський, та й бородавку мав під носом.
Очі Олекси блиснули.
ebooksa