— А пан тот єк виглядав?
І описав поверховість пана ловчого курського.
— Ото-то-то-то. Акурат так… Єкби там пан були.
Олекса звернувся до пані Марцелі:
— У вашого пана бував коли в гостині пан Кшивокольський?
— Ні, ніколи. Бо наш пан його дуже не любили.
— Чому?
— Бо наш пан казали, шо пан Кшивокольський не є правдивим шляхтичем, та й пан наш усе з нього посмішковувалися. А окрім того, пан наш не любили таких, шо ото із своїми підданими зле обходяться.
— Так. Тепер я усе розумію. Ідіт, люде, до себе — нічо вам не буде. А ви (до Марцелі) проведіт мене до вашої господині.
Пані Марцеля поклонилася й показала йти вперед себе. Олекса обсмикнув ремінь, мов бажаючи причепуритись, і пішов…
Одного погляду було досить, щоб переконатися, що говорено правду: перед Олексою дійсно лежала породілля, не всі навіть сліди акту було прибрано.
Пані Малгожата затремтіла, коли побачила, що до неї близиться опришок.
— Не бійтеся, не бійтеся, пані, вам нічого си не стане. То хлопчик ци дівка?
Пані Малгожата не могла говорити від страху. За неї відповідала Марцеля:
— Хлопчик, пане отамане, хлопчик.
— Се добре. То біх хоків, аби-сте назвали го Олексов. На памнєтку, що-м був на его уродинах — Добре, пане отамане. Зробимо, — потакувала пані Марцеля.
— А чому пані нич не говорит?
— Перелякалася дуже, пане отамане. Та й по породі сил нема. То ж тілько бідна намучилася.
— Но нічо, нічо… Най відпічнет.
Нахилився трохи в сторону хорої й, ніби до глухої, підняв голос:
ebooksa