— То підеш до него й скажеш так. Ішов-сми лісом, перестрів мене Довбушів післанець і сказав, аби я ішов ід"вам, ід" попові ніби. Абе-сте злагодили вечеру на завтра понад захід сонцє на трицєт хлопа: Довбуш прийдет ід" вам вечеряти. Так му скажеш. І даси цесу рогатину на признаку.
Довбуш передав ґазді свою рогатину.
— Це все. Бирш нічо. Зробиш — добре, не зробиш — твоя воля.
Довбуш був певен, що чоловік передасть. Був певен і в тім, що попик, діставши таку відомість, доконче ж дасть знати Рушелеві, що от, мовляв, нагода вам одним замахом знищити опришків. І в тім, нарешті, був певен, що Рущель не захоче ж упустити такого випадку, забере все своє військо (на тридцять же опришків), оголить свій двір — і…
Так воно все і розігралося, як по писаному. Олекса випровадив своїх хлопців аж під сам замок, укрив у кущах так, що їм усе було видно: як Рушель на чолі свого до зубів озброєного відділу виїхав із двору, як вони поїхали в напрямі села на засідку.
Смерком ударив Олекса на безборонний двір, з легкістю його опанував, і хлопці добре обловилися: здобич була багата. При відході двір було запалено з усіх боків.
Рушель сидів у засідці, коли його торкнув хтось із слуг.
— ПанеІ А чи то не наш двір горить?
Рушель глянув — і онімів. В одній хвилині зрозумів, жертвою якого адського плану став.
Побіг як шалений додому — і знов опришки мали приємність бачити, як мимо них у найбільшім безладді бігла орава озброєних людей із Рушелем на чолі. Дехто з хлопців хотів стріляти, але Олекса не дозволив. Він не хотів вчиняти непотрібної битви, а потім, як українець, хотів усе закінчити гумористичною виходкою.
Попик із Воскресінець, бачачи, що вже пізно, а нікого нема — рішив, що Довбуш, мабуть, довідався про засідку і не прийде. Звелів слугам убирати зі столу. Тільки що вони почали — а тут Олекса.
— Ой, га, єгомостику! Ци я не казав тобі, що прийду із хлопцєма вечеряти? А ти так борзо ізбераш…
Лице попа стало таким глупим, що вся ватага гримнула сміхом. Дійсно, вся ситуація в цілому вийшла одним великим жартом.
Загалом похід можна було зарахувати до числа удачних — і була се мало не остання удача Довбуша. Впрочім трапилася ще одна і то цілком несподівано.
Жив у Косові багатий, дуже багатий єврей Меся. До контрибуції на користь Довбуша він, як найбагатша особа, мусив класти найбільше — і це його дратувало. Коли через Косів промарширувало «військо» смоляків на чолі з Пшелуським, Меся рішив, що щаслива звізда Довбуша вже загасла і що коли давніше на нього, як на помазаника удачі, не рекомендувалося піднімати руки, то тепер уже дозволяється.
І Меся задумав: поки там смоляки, військо, полковники, поки вони там що зроблять чи не зроблять, а я, Меся, скоріше них управляюся сам. А тут похід до Воскресінець.
Меся уже знав про нього, бо хтось бачив хлопців у лісі й сказав у Косові.
Назад, значить, буде йти Довбуш Коломийським шляхом, бо на конях.
Один ґазда з Ясеня був винен Месі сорок талярів і саме приніс їх віддавати. Віддає, а Меся відхиляє руку.
— Ні! Чуєш ти, газдику? Я тобі лишєю тих сорок талєрів і ще тобі додам сорок талєрів — лиш страть мені Довбуша.
ebooksa